Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Але то все в минулому. Зараз він думає тільки про кіно, чудове мистецтво майбутнього!

— Ну, не таке вже й мистецтво. Балаганний жанр, — уїдливо вставляє граф. — Мистецтво — то література або музика, балет, а кіно є кіно — розваги для натовпу!

— Ось ми й хочемо це змінити! Перетворити кіно на справжнє мистецтво, щоб глядачі не просто реготали чи плакали, а переживали катарсис, як буває про зустрічі зі справжнім мистецтвом! — урочисто каже Анатоль.

Далі вже балакали він і граф, такі слова вживали, що я й не чув, сперечалися, та так завзято, що я аж вимушений був за кермо сісти, бо боявся, що з дороги злетимо. Отак під сперечання і доїхали до Києва, де Анатоль відвіз нас до заводу «Арсенал», біля якого кінофабрика Ханжонкова орендувала цілий цех, де проходили зйомки. Цех добре охоронявся, то нас спочатку оформили, виписали перепустки, а потім тільки пропустили всередину. Там я побачив уже знайомі лампи та камери, багато декорацій, аж трохи напружився. Але актори були одягнені, роздягатися не збиралися, і ніякого сорому чекати не доводилося. Нас познайомили з тим німцем Плумпе, молодим та заклопотаним, який ходив по майданчику, наказував робочим, щоб совали декорації та встановлювали світло. Плумпе розмовляв німецькою, а перекладав його Володимир Бутурлін, який не відставав від іноземця ані на крок. Завжди був поруч, часто щось записував у нотатник, який носив із собою. Плумпе, коли почув, хто я, то дуже зацікавився, сказав, що читав кілька моїх оповідок у Німеччині, запропонував увечері випити пива й побалакати. Я погодився, здивувавшись, що вже про мене і за кордоном знають.

Відійшов і сів під стіночкою, щоб зручно було спостерігати за машинерією знімального майданчика, схожого на мурашник: усі кудись бігали, щось тягли, робили, говорили, шуміли. На перший погляд повний безлад, але потім придивляєшся і бачиш, що кожен робить свою справу, а всім керує той німець, Плумпе. Вміло керує.

— Іване Карповичу? — підійшов до мене якийсь хлопець з нервовим обличчям. — Підіпригора?

— Так, я, — дивлюся на нього.

— Можете їхати, — каже він не так, щоб дуже ввічливо, наче візника відпускає.

— Куди? — дивуюся я.

— Для вас знято номер у готелі «Сарданапал», відпочинете з дороги.

— Та ні, я краще тут посиджу, мені ж цікаво подивитися, як кіно роблять. До того ж, режисеру потрібні мої поради.

— Не потрібні! Сценарію цілком достатньо!

— А ви хто?

— Я — Мефодій Жабченко, автор сценарію!

— Приємно познайомитися.

— Вам немає чого тут робити! — нервує хлопець.

— Як це? А насолоджуватися чарівною Анастасією? До речі, ось і вона!

На майданчику з’являється сама Анастасія Кольцова, жінка настільки гарна, що після фільму, де вона грала індійську принцесу, граф запив, зник кудись на тиждень, а потім мені його довелося визволяти з закладу мадам Стороженко у Сумах, де він заборгував добрячу суму за шампань і дівчат. Отака от руйнівна сила краси.

— Вам немає чого тут робити! — знову шипить цей Мефодій, а пані Анастасія оглядається.

— А де Іван Карпович Підіпригора? Я чула, що він тут.

— Я — граф Маєвський, літературний радник Івана Карповича! — кричать граф, кидається до акторки, перечіпається через якийсь дріт, гепається і котиться підлогою. Всі регочуть, граф підхоплюється, нервово обтрушує пил з одягу, всі аплодують, бо думають, що Маєвський грав, а не такий незграбний насправді.

— А де сам він? — цікавиться акторка.

— Я тут, пані Анастасіє.

Підходжу, шанобливо вклоняюся, цілую руку. Пані Анастасія розповідає, що любить читати мої оповідки.

— Коли ви ото зникли на Кавказі, я дуже хвилювалася! Надіслала сто рублів для вашого викупу!

— Всі зібрані гроші я передав для притулку дівчат-сиріт.

— Так, я читала. Дуже добре, що гроші пішли на хорошу справу, а ви змогли втекти від розбійників! А ще краще, що ви приїхали. Бо розумієте, кіно про життя простого народу, а я те життя не дуже добре знаю. Та й наш режисер теж. Але він хоче знімати все як насправді. То тут від вас багато буде залежати! Ну що ж, зараз я перевдягнуся — і починаємо!

Вона пішла до окремої кімнати, що зветься гримеркою. Анастасія швиденько змінила одяг і вийшла якоюсь міщанкою. Я аж сіпнувся, бо не чекав, думав, що знову вона буде княжною чи принцесою. Та навіть у бідному одязі вона виглядала наче принцеса. Яка постава, яка хода, який погляд! Аж серцю приємно.

Ось почали знімати. Епізод, де Анастасія заходить до хати, найзвичайнісінької, селянської, починає піч розпалювати, щоб їсти варити. Красиво так розпалює та з таким обличчям, що відразу видно, як важко живеться їй, доньці бідного селянина.

— Правильно робить усе? — пошепки перекладає мені Бутурлін запитання німця-режисера.

— Ні, — шепочу і я. — Але красиво.

— Як ні? Стоп! — кричить Бутурлін за наказом Плумпе. — Що не так, Іване Карповичу? — дивляться на мене. І режисери, і весь майданчик. Анастасія так зовсім поглядом палить. Ох і очі!

— Все не так. У піч не так заглядає, — показую, як треба. — Рогача не так бере. І видно ж, що чавун пустий. Якщо вам правда потрібна, то ось як треба Натужно його брати, бо це ж не іграшка, а серйозна вага До того ж, у жінок простих постава не така, і голову тримають інакше.

— Та хто ти такий, щоб саму Анастасію Кольцову вчити! — зненацька кричить той самий Мефодій, що дуже вже мене не любить. — Селюк! Та що ти розумієш у кіно!

— У кіно нічого не розумію, дивитися тільки люблю. А ось на тому, як рогач тримати, знаюся, — кажу спокійно і ввічливо.

— Ото і йди звідси, тримайся за свій рогач у себе на хуторі! — цей Мефодій чомусь злий на мене, хоч я його ж уперше в житті бачу!

— Мефодію, не втручайтеся, — захищає мене Бутурлін.

— Припиніть, — каже Анастасія. — Іване Карповичу, покажіть ще, як треба по-справжньому біля пічки.

Я й показав. Вона повторила, та так точно, наче все життя ті чавуни рогачем і тягала! Ну, талант же, я аж не чекав! Потім ми ще довго сиділи, розмовляли, розповідав я, що і як у житті селянської жінки. Рухи показував, вираз обличчя. Кольцова уважно дивилася і повторювала, та так, що я аж