Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

зі своєю концентрацією капіталу найбільшу загрозу для тих середніх верств. Я ж сама читала, що банки — це для середніх верств іще більша загроза... Якщо бодай в одному місті муніципальним радником стане комуніст, тоді все, Німеччині одразу кінець. А коли пощастить, то в гості ще придибає якийсь єпископ, такий собі мовчазний чоловік, що на все тільки киває головою — киває й киває... І вони чепуряться там, пиндючаться, й у кожного усмішечка, як в Амплангера, а сам же він якраз і скидається на тих, як я їх собі уявляю, від кого нас охороняють... І якщо ти гадаєш, нібито Рольф був трохи не директором банку, а Беверло ним, без сумніву, став би... З таким гарненьким дипломатиком, тенісними ракетками, а може, і з цуценям під пахвою... Атож, вони там знов почули п'ятеро слів по радіо і троє по телевізору... І вже репетують про голод і бачать на порозі революцію!.. Ох, Фріце, любий мій Тольме, ну чого вони всі такі нудні?

— Не всі... Корчеде, Потзікер, навіть старий Амплангер... Є й іще дехто... Та й Бляйбль не нудний. Ні, нудним його не назвеш.

— А все ж таки й кортіло б навідати рідних дітей, а от не можеш, бо мусиш хоч-не-хоч зважати на безпеку, в яку, по суті, й не віриш... Яку терпиш, власне, тільки з чемності...

— А вони, незважаючи на всі застережні заходи, знайдуть інший шлях. Замаскують бомбу під птаха — скажімо, добряче «начинять» сову... Пролопотять крильми серед ночі дикі гуси... Або підішлють до мене Гольгера, рідного внука,— добре натренованого, загартованого альпінізмом та іншим спортом, і той дванадцяти- чи п'ятнадцятирічний хлопець з'явиться без жодної зброї, промине всі пости... Іде ж до діда в гості! А тоді, цілком можливо, візьме й задушить мене — такий і без ножа своє діло зробить. А якщо на той час вони вже дійдуть до того, що зв'язуватимуть беззбройним гостям руки, навіть онукові, тоді він скористається власною головою. Натренований, як ватажок отари, він буцне головою мені в серце, а тоді ще раз і ще, і так гупатиме й гупатиме в ослаблене кількома інфарктами серце...

— Якщо Гольгера пошлють до тебе аж у дванадцять чи в п'ятнадцять років, навчивши його, як вожака отари, битися головою, то ти маєш іще п'ять або й вісім років...

Він засміявсь і знов потягся до скриньки з сигаретами.

— Так довго це не протриває... Принаймні головою правління я пробуду два роки, а марних сподівань на безпеку, внутрішню та зовнішню, я вже давно не плекаю. Зокрема й на безпеку у себе в душі.

— То я тепер уже не заставатиму тебе вранці у ванній перед дзеркалом, коли ти сам до себе шепочеш: «Я більш не хочу...»? Чи ще хочеш?

— Так, хочу. Хочу з тобою... І все ж вони вже тепер, певно, вчаться душити за горло, гіпнотизувати, готують пілюлі... Ті пілюлі вони можуть укинути в склянку котромусь з охоронців, можуть переманити його на свій бік, і він «візьметься за мене»... Це буде такий собі милий, добре натренований, здоровий — кров з молоком — і сотні разів перевірений молодий поліцейський. Він раптом кинеться в мій бік, нібито щоб захистити мене, але в тому його стрибку чаїтиметься смерть... Яка там безпека!.. Комп'ютери, ракети, механічні птахи, ракетоподібні птахи, психічна обробка, телепатичний терор... Що ж, доведеться таки змиритися з самотністю цього виняткового, надзвичайно розкішного полону. Ти пам'ятаєш мою таку ж безглузду, як і сміховинну спробу згадати про своє давнє захоплення й прокататись на велосипеді? Дві поліційні машини попереду, одна позаду, а в небі наді мною — вертоліт. Такої комедії я вже не міг витримати. А коли ми востаннє збиралися всією родиною на обід, на який кожне готувало щось своє: ти — суп і салат, я — м'ясо, Рольф — картоплю, Катаріна — підливи, Герберт із Сабіною — солодке? А потім я ще заварював каву... Ми разом мили посуд, і на кухні та в їдальні було так затишно, так гарно... В таких випадках Ервін Фішер поводився навіть як милий чоловік і, на подив усім, готував на десерт просто-таки фантастичний яєчний пиріг — він підсмажував його на спиртному... Аж поки народився отой хлопчик, якого назвали Гольгером. Доти Фішер ще міг узяти себе в руки й сісти за один стіл із таким «автопалієм», як Рольф, і такою комуністкою, як Катаріна. Але другого Гольгера в сім'ї Фішер уже не міг стерпіти, і це зайшло так далеко, що Катаріна, Рольф і Сабіна почали зустрічатися вже тільки таємно, без Кіт, звісно, бо дівчинка могла б проговоритися. Мало отого нагляду та охорони, вони вже почали й шпигувати одне за одним, і все тільки через те, що хтось назвав сина Гольгером! А що, як ми справді змиримося з усім і нікуди не поїдемо? Запросимо на вечерю Блюртмеля з його Євою, якщо вони нікуди не збираються... Блюртмель дістане змогу забути про те, що він слуга, й спокійно посидить, поки йому прислуговуватимуть інші. Гадаю, краще нам залишити Катаріну, Сабіну й Рольфа самих. Влаштуємо затишний вечір тут...

— Треба буде якось запросити нарешті й Катаріниних батька та матір.

— Атож, вони ж бо, сказати б, Рольфові тесть і теща. І Луїзу. Адже я знав її ще дівчинкою. На щастя, мій батько тоді її вже не вчив, отож мені не доведеться розмовляти з нею про це... А ти не хочеш побалакати з Блюртмелем? Мені кортить подивитись, яка вона, ота Єва...

— Мені теж. У мене не склалося враження, що вони кудись збираються... А тепер я мушу покинути тебе на кілька хвилин самого — треба подзвонити по телефону й поглянути, що в мене є на вечерю.

Іноді він