Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— Атож, приїздіть. Це було б непогано... Приїздіть. Ні, облиш, пан Гендлер має право чути все, але...— Вона обернулася, глянула в коридор і всміхнулась.— Здається, відійшов... Він чоловік тактовний. Вину я почуваю, але не перед Фішером, навіть не перед вами з мамою, а тільки перед його дружиною... Ми про це ще побалакаємо. А ти? Що ти тепер робитимеш — після цих виборів, на такому високому посту?..

— Виступатиму з промовами й даватиму інтерв'ю. Сам я вже не боюся, лише за вас... Увечері ми приїдемо.

Кіт вочевидь раділа більше переїздові до Губрайхена, ніж до Тольмсгофена, і від цього трохи щеміло серце. Там вона смажитиме на багатті в саду свої каштани й гратиметься з Гольгером, ходитиме також з дорослими по молоко й помагатиме перебирати яблука, що їх продає Рольф... Він ніколи не міг збагнути, як можна було називати дівчинку Кіт, правда, це ім'я — один із варіантів «Кете», але ж воно має, якщо він не помиляється, ще одне значення, не таке приємне. Тримаючи попід руку Кете, він дивився вслід тим трьом, що спускалися сходами вниз: Кіт із торбинкою, повною горіхів та каштанів, Сабіна з валізкою і молодий охоронець, який ніс дві зв'язані ляльки Кіт,— він тримав їх за ноги, сукенки позакочувались їм на голівки, і видно було білизну...

— Коли я щойно ввійшла до неї, вона була зовсім інша,— промовила Кете.— Щось її геть змінило, зробило наче аж щасливою. Принаймні тепер вона вся якась сповнена рішучості...

— Він напевне симпатичний чоловік — той, від кого в неї буде дитина. Може, вона дзвонила йому по телефону... В усякім разі, вона носить його в собі...

— Дивне ти щось говориш. Ще й смієшся легковажно...

— Я за неї радий. Тільки ж він одружений... Вона сама мені сказала. А в такого чоловіка, либонь, мила й жінка. Це ускладнить справу. І коли повернеться Фішер, все буде досить серйозно.

— Не знаю, може, краще залишити її сьогодні з Рольфом та Катаріною саму? Я спробую додзвонитися до Герберта. До речі, слід сподіватися, вона з ним не... хоч би хто він був... не розмовляє по телефону. Бо тоді Гольцпуке знає те, чого не знаємо ми. А може, Гольцпуке й так відомо, хто він. Якщо про це знає хоч одна людина, то знає, мабуть, і служба безпеки... З такою охороною, як у неї... Адже бачилася ж вона десь із ним! І, певна річ, не один раз. Ось про що я думаю.

— Твоя правда, Гольцпуке має знати... Вона ж, либонь, зустрічалася з тим чоловіком, домовлялася з ним, і взагалі...

— Може, спитаємо в нього?

— Ні, він нам однаково не скаже. Не має права. Він не має права ділитися інформацією інтимного характеру. Єдине, що він повинен зробити,— це перевірити того чоловіка з погляду безпеки. Сподіватимемось, той чоловік розуміє, до якого силового поля потрапив... Якщо її охорона справді бездоганна,— а я гадаю, що це так,— то тільки органи безпеки можуть знати, хто батько майбутнього нашого внука чи внучки. Якщо охорона працює по-справжньому, тоді магнітофон розкаже, хто батько нашого внука.

— То дзвонити Губертові?

— Чи не приїхав би він сюди? Як виняток? Бо якщо ми надумаємо вибратися до Губерта в той його висотний будинок, то я муситиму завчасу повідомити про це Гольцпуке. А для такого діла їм потрібна майже рота охорони. І це логічно, що вона їм потрібна. Там товчуться всілякі типи, цілі ватаги, і не тільки студенти та комуністи, а й студенти-комуністи, навіть анархісти і маоїсти. Одне слово, хто завгодно. Тоді доведеться перекривати всі входи й виходи, виникне, мабуть, потреба й у вертольотах... А ми сидітимемо в нашого синочка, який ні за що, хоч убий, не бажає звідти виїхати, бо той висотний будинок, бачте,— власність Тольмової компанії, і наш синочок постійно, день при дні хоче мені доводити, до яких антигуманних махінацій із житлом я причетний. І вони стоятимуть з автоматами під дверима, на балконах, займуть вестибюль... Якщо треба буде. Ні, краще поїхати до Рольфа, це обійдеться куди дешевше. Поставлять коло пасторського будинку одного-двох чоловік, та й по всьому. Одначе людям у Губрайхені такі заходи не дуже до вподоби, так само, як і в Блорі й у Губертовому висотному будинку... Це муляє їм очі, викликає в них тривогу, невдоволення; доходить до нервових зривів не тільки в таких людей, як, скажімо, Корчеде, а й в охоронців. Адже вони місяцями перебувають у напруженні, в напруженні й у нудьзі. В напруженні, хоч нічого й не стається чи тому, що нічого не стається. І ось, уяви собі, коли десь у ліщині шелесне собака або коли якийсь хлопчак перелізе через мур і клацне іграшковим пістолетиком, котрийсь з охоронців хапається за автомат і смалить куди очі світять... Ні, найкраще нам змиритися з думкою, що ми бранці... і що отак у безпеці, а може, й від безпеки і пропадемо.

— Виходить, або сидіти вдома, або їздити в гості лише до тих людей, котрих охороняють так само пильно, як і нас... До тих-таки старих Фішерів, де мені щоразу з душі верне... Вони тільки й знають, що проклинати «червону загрозу» — хворобливо і з хворобливою занудливістю, а коли грошовий оборот сягає в них не тридцяти п'яти, а тільки двадцяти дев'яти мільйонів, то вони вже, бачте, на порозі голодної смерті! Захищають середні суспільні верстви, хоч самі до них і не належать, від соціалістичної загрози, і водночас знають, що являють собою