Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

бачу вже нагорі екскаватори і знаю: спину цьому вже не буде. Ти сам кажеш, що це розростання не можна стримати. Я чую, як перешіптуються, жартують люди, чую, як мій зять на щось натякає... І бачу Тольмсгофен — не село, ні, а тільки замок, неначе острів у величезному котловані. До материка літають вертольоти... Навколо нас транспортери, гуркіт, помпи, екскаватори, канави з застояною водою, кругом калюжі, болото, чахнуть качки... І твої онуки — прилетіли повітряним мостом, щоб погодувати качок... Ось тоді єдине, що нам буде гарантовано, Фріце, що буде в нас справжнє, це — безпека. Якщо тільки котромусь з інженерів чи робітників, що працюватимуть тут унизу, навколо нас — на екскаваторі, коло помпи чи транспортера,— не спаде на думку якась божевільна ідея. Тільки ж як він сюди, нагору, до нас дістанеться, як перелізе через триста-чотиристаметровий мур? Ні, ми будемо тут у безпеці, коли не впаде вертоліт, яким вечорами літатимемо в гості... до синів, дочки, внуків. Будемо в безпеці... Та чи витримає фундамент? Я маю на увазі фундамент замку. Цей хисткий шар із гравію, глини та піску... Нам підведуть величезну бетонну подушку. І через п'ятдесят, через сто років, коли тут усе вже виберуть, Тольмсгофен опиниться серед романтичного озера... І твої онуки вудитимуть рибу просто з вікна... Чи ж так воно буде, Тольме?

— Ні, Кете, не так. Тут усе знесуть і перекопають. А ми житимемо десь-інде, якщо взагалі переживемо.

— Переживемо. Може, ми, незважаючи на потребу в енергії, все ж помремо тут... У безпеці й від безпеки. Хто його знає як... Тобі не слід мене жаліти, Фріце. Краще нехай я почую це від тебе, аніж довідаюся з отого перешіптування чи дурних жартів. Але чи не ліпше було б вибратися звідси вже тепер? Переїхати кудись із Сабіною, Кіт і немовлям, а може, і з Рольфом, Катаріною, з Гольгером... І з Гербертом, якби пощастило його вмовити. Та закури вже, закури одненьку. Я не скажу нікому...

Вона посунула до нього малахітову скриньку, і він узяв у рот сигарету.

— Сабіна...— промовив.— Вона не йде мені з думок цілий день, і навіть не знаю чому... Блора їй бракуватиме, Кіт тут ніде погратися. На щастя, завтра Фішер знов кудись надовго їде. Мені сказав про це за обідом Потзікер. Туніс, Румунія, якийсь далекосхідний табір для біженців, де вони ставлять плетільні машини... Принаймні тижнів на два ми його здихаємось. І спокійно все обміркуємо. А вона, може, на той час навіть повернеться до Блора...

— Не повернеться, це вже напевно. Зараз я покличу її сюди — побалакай із нею, а я тим часом побуду з Кіт...

Він вийшов їй назустріч, став у відчинених дверях і кивнув головою молодому Гендлерові, що снував туди-сюди між їхньою вітальнею та кімнатою для гостей. Було тихо, тільки від Блюртмеля незвично долинали голоси — видно, та Кленш уже приїхала. Його думки були заклопотані видінням Кете — отим замком-островом у котловані: з материка й на материк курсують вертольоти, заболочена канава з водою... Кругом не зосталося ні осель, ні церкви, ні вже, либонь, і дерев та птахів — хіба кілька ворон... У мурах тріщини...

Сабіна пригорнулася до його грудей — не покаянна грішниця, а скоріше безпорадна молода жінка,— похитала головою, коли він хотів завести її до кімнати, й звела на нього сухі очі.

— Ох, тату,— зітхнула,— я така щаслива, що пішла звідти! Просто вже не сила було... Поки що я переберуся до Рольфа, не турбуйся. Там сад, довкола високий мур, Кіт із Гольгером дружить... Я вже розмовляла з Рольфом...

— Там дуже тісно, не знаю...

— Катаріна напитає мені десь у сусідстві кімнату. А вдень буду в них. Помагатиму Катаріні, з дітьми в мене непогано виходить...

— А Гольцпуке ти сповістила? Я маю на увазі... Він повинен знати.

— Гольцпуке трохи побурчав — мовляв, у Блорі вже все так добре налагоджено, а Губрайхен... Одне слово, він знає, що там і як... Не гнівайся, що я так одразу їду. Я й з Ервіном розмовляла — він знов кудись збирається. Потім поговоримо серйозно... Потім. Пан Гендлер відвезе мене до Губрайхена й залишиться сьогодні там... Я попросила про це в Гольцпуке. Ти знаєш, Кіт його любить найдужче. А мені вже багато краще, багато легше. Про те, наскільки це серйозно, я ще не думала. Ервіна не буде три тижні...

Вона схожа на Кете й на його матір. І на нього. На кого ж іще такого, кого він не знає? Очі в неї не сумні, тільки серйозні, а тепер у них з'явилася радість, і це змушує його з симпатією думати про чоловіка, що від нього Сабіна чекає дитину. Він ставиться до неї, мабуть, дуже добре. На згадку йому спав Беверло, в якого вона була так безтямно закохана, і Фішер, що так по-хлоп'ячому ввірвався в усі її «умоглядні просторікування» й узяв її, сказати б, штурмом. Він чоловік енергійний, католик, підприємець... Як треба, то й за словом до кишені не полізе. Але жодного разу за ці п'ять років він, батько, не бачив Сабіниного обличчя таким серйозним і радісним водночас, а правильні риси, що робили його навіть гарним, тепер ніби ожили. І заразом її обличчя прибрало рішучості.

— Тільки не дивися більше телевізор, не сиди перед отою коробкою. Ну гаразд...

— Ні, просто я була розгубилась...

— А все інше?

— Що?

— Оте...