Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

тоншало, згладжуючись до нерозривного звуку. Ця аналітична спадщина передана незайманою — вона змушувала техніків у Пенемюнде роздивлятися плівки «Асканії» з польотами Ракети кадр за кадром, Δх і Δу, жодного польоту… плівка й обчислення, разом — порнографія польоту. Нагадування про імпотенцію й абстракцію, камінні форми Treppengiebel[539], цілі та потрощені, з’являються тепер над зеленими рівнинами, зависають над ними і щезають: у їхніх тінях діти з солом’яним волоссям бавляться у Himmel і Hölle[540], стрибають по сільських хідниках з неба у пекло і знову на небо, помалу зростаючи, іноді дають Слотропу пострибати, іноді зникають у темних gassen, де старовинні будинки з безліччю вікон і печалей вічно хиляться до сусідів навпроти, ледь не торкаючись одне одного над головами, а між ними сама лиш тоненька свинцева смужка молочного неба.

У сутінках діти колобродять вулицями з круглими паперовими ліхтарями, співають Laterne, Laterne, Some, Mond und Sterner[541]… кулі сільських вечорів, бліді, як душі, співом прощаються з іще одним літом. У прибережному містечку біля Вісмара, коли Слотроп моститься спати у маленькому парку, його оточують діти і розповідають історію про Плехацунґу, Героя-Кабана, який десь у X сторіччі змусив тікати загарбників-вікінгів, бо раптово з’явився з громовиці й аж до моря гнав два десятка скандинавів, які репетували з переляку. З того часу щоліта на згадку про порятунок містечка від ворога виділяють один четвер — четвер, названий на честь Донара або Тора[542], бога грому, що послав велетенського кабана. Стародавні боги — навіть з X сторіччя — викликали у людей повагу. Донара не переінакшили повністю на Святого Петра чи Роланда, хоча церемонію з часом і почали проводити біля міської статуї Роланда перед Петерскірхе.

Але цього року свято під загрозою. Чоботаря Шрауба, що виконував роль Плехацунґи останні тридцять років, взимку забрали у фольксгренадери, і додому він не повернувся. Тепер ліхтарі гуртуються навколо Тайрона Слотропа, блимають у темряві. Маленькі пальчики тицяють йому у живіт.

— Ти найтовстіший чоловік на землі.

— Він найтовстіший у нашому селі.

— Будеш? Будеш?

— Ну, не такий уже й товстий…

— А я вам казав, що хтось прийде.

— І вищий.

— … зачекайте, чи буду я — що?

— Чи завтра будеш Плехацунґою.

— Будь ла-а-асочка.

Останнім часом Слотроп став надміру довірливий, тому здається. Його підводять із трав’яної постелі і ведуть до ратуші. У підвалі костюми та реквізити до Schweinheldfest[543] — щити, списи, шоломи з рогами, кошлаті звірині шкури, дерев’яні молоти Тора і десятифутові блискавки, укриті позолотою. Костюм кабана вражає: рожевий, блакитний, жовтий — яскраві кислотні барви, зовні плюш, всередині підбитий соломою. Як на нього шито. Гм-м.

На ранок натовп ріденький і спокійний: старі та діти, кілька мовчазних ветеранів. Всі загарбники-вікінги — дітлашня: шоломи сповзли на очі, плащі волочаться по землі, щити заввишки з вікінгів, а зброя — удвоє вища. Майдан оточують величезні парсуни Плехацунґи з білими левкоями та червоними і блакитними волошками, вплетеними у дротяні рами. Слотроп сховався за Роландом, чекає, той страшенно серйозний, з виряченими очима, кудлатий, стягнутий у талії персонаж. При Слотропі запас феєрверків і помічник Фріц, має років з вісім, чистісінько натурник Вільгельма Буша[544]. Слотроп трохи нервує, незвичний до героєкабанських празникувань, але Фріц своє діло знає, тому завбачливо приніс полив’яний дзбанок якогось рідкого дурману, присмаченого кропом і коріандром й отриманого перегонкою — якщо тільки Haferschleim[545] не означає чогось іншого — з вівсяної каші.

— Haferschleim, Фріце? — Прикладається знову, ех, ліпше було не питати.

— Haferschleim, ja.

— Ну, Haferschleim то краще, ніж нічого, хо-хо… — Хай би що воно було, але на нервові центри діє швидко. Допіру вікінги під урочистий хорал місцевого оркестру дошкандибали, додибали до статуї, зімкнули лави і почали вимагати здачі міста, Слотроп виявляє, що можливості його мозку суттєво послабли. Цієї миті Фріц черкає сірником, і починається пекло — ракети, римські свічки, млинки, а тоді — ПЛЕЕХХХХААААА-ЦУНННҐҐА! Потужний заряд чорного пороху викида його на відкритий простір, обпалює дупу, хвіст уже не кучерявиться.

— Ой, таки-так, правильно, ну… — Вихиляючись і широко роззявляючи рота, Слотроп викрикує свою репліку: — Я гнів Донарів — сьогодні ви станете моїм ковадлом! — Вони дають драла, з ревінням розбігаються, вуличками тікають від погоні під дощем білих квітів, під вищання малих дітей аж до води, де всі заходяться хлюпатись або навіть занурювати одне одного у воду. Містяни розкладають пиво, вино, хліб, Quark[546], ковбаски. З олії, що димить у чорних пательнях над торф’яними багаттями, дістають золотисто-брунатні Kartoffelpuffer[547], вони ще пашать жаром. Дівчата заходяться гладити Слотропа по рилу й оксамитових стегнах. Містечко врятоване ще на рік.

Мирний п’яний день, сповнений музики, запахів солоної води, болота, квітів, смаженої цибулі, розлитого пива і свіжої риби, над головою серед блакитного неба зависли білосніжні хмаринки. Вітерець прохолодний, тож Слотроп у кабанячому костюмі навіть не пітніє. Уздовж берегової лінії дихають і мерехтять сіро-блакитні ліси, морем плинуть білі вітрила.

Слотроп повертається з брунатної підсобки кав’ярні, де можна поласувати димом із люльки та капустою, по годинній грі у молот і горно із — мрія будь-якого хлопця — ДВОМА квітучими молодими панянками у літніх сукенках і туфлях на дерев’яних підборах, бачить, як у натовпі збираються гурти по троє-четверо. Ох, курва. Тільки не тепер, ну… Сильний біль у сраці, в голові та животі, здутому вівсянкою і літнім пивом, тож Слотроп сідає на купу сіток і намагається — але куди там — зцілитися силою волі.

Ці невеличкі водоверті у натовпі зазвичай означають чорний ринок. У саду посеред полуденної погідності розквітають бур’яни параної військово-захисного кольору. Останній у роду, і як же далеко його завіяло — жодному Слотропу не ставало так страшно перед лицем Комерції. На бруківці вже розстелено газети, щоб покупці могли покласти на них для перевірки банки з кавою, чи Bohnenkaffee, бува, не просто тонким шаром, а під низом якийсь ерзац. Із заяложених кишень, блиснувши, з’являються золоті годинники та каблучки. Серед млявих, замурзаних і безшелесних райхсмарок переходять із рук в руки сигарети. Під ногами бавляться діти, а дорослі торгуються — польською, російською, північнобалтійською, нижньонімецькою. Вгадується стиль переміщених осіб, дещо безособовий, просто йшли недалечко, кілька оборудок отак, на ходу, наче й не думали… звідки їх стільки, сірих крутіїв, що за тіні їх прихищали у денній Gemütlichkeit[548]?

А ось матеріалізовані з химерної конторської тиші поліціянти, два чорно-білі шарабани, напхані блакитно-зеленими одностроями, білими нарукавними пов’язками, на головах прості капелюхи з