Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Слухайте, кадете Біґлер, я сподіваюсь, що вас учили відповідати на запитання свого начальника?

— Звичайно, — сказав кадет Біґлер, — у статуті є таке місце, але спочатку треба все ж розглянути, у яких взаємостосунках один до одного ми перебуваємо. Наскільки мені відомо, мене ще нікуди не прикомандирували, а тому не зовсім доречно говорити про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те, що відповідати на запитання старших офіцерів необхідно, але в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо в автомобілі і не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане підпоручнику, ні в ніякому разі не була б службовою.

— Ви вже скінчили?! — заверещав поручник Дуб. — Ви...

— Так, — твердим голосом заявив кадет Біґлер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.

Поручник Дуб майже знепритомнів зі злості й шаленства. Він, коли хвилювався, починав молоти ще більші дурниці і нісенітниці, ніж тоді, коли бував спокійний. Тому він пробурмотів:

— Вашу справу вирішуватиме військовий суд.

Кадет Біґлер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:

— Ти, колего, жартуєш.

Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.

— Один з нас мусить іти пішки! — забелькотів він.

— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біґлер. — А ти, колего, роби як знаєш.

— Їдьте далі! — наче в нестямі загорлав поручник Дуб водієві і загорнувся, сповнений гідності, у тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизилися змовники зі стилетами, щоб його заколоти.

Так вони приїхали до Жовтанців, де натрапили на сліди свого батальйону.

***

У той час як поручник Дуб і кадет Біґлер сперечалися на сходах, чи має право нікуди не призначений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу на кухні усі вже були ситі, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, попахкуючи при цьому з люльок, як пароплави.

Кухар Юрайда оголосив:

— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Думаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванєку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану до ліверних ковбасок.

— Herba majoranae, — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк, пригадавши свою аптекарську професію.

— Важко збагнути, — вів далі Юрайда, — як людський розум умудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству доти й не снилося... Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого...

— Тобі треба було описати його запах, — відізвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати у тихій алеї квітучих акацій на пагорбі у Богдальці біля Праги...

— Але, Швейку, — перебив його благальним тоном охотник Марек, — дозволь Юрайді скінчити.

Юрайда розповідав далі:

— В одній хаті я зустрів старого вояка з часів окупації Боснії та Герцеговини, який відбував військову службу уланом у Пардубицях і ще й донині не забув чеську мову. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії до ліверних ковбасок дають не майоран, а ромен. Я, правду мовити, не знав, що й робити, адже кожна розумна й неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які додаються в ліверну ковбасу. Треба було нашвидкуруч знайти таку заміну, яка додала б ковбасам характерного гострого присмаку. І ось в одній хаті я знайшов під образом якогось святого весільний віночок з мирта. Там мешкало молоде подружжя, і тому гілочки мирта у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирта до ліверних ковбас. Звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом’якшали і втратили свій гострий запах і присмак. Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо віночок був посвячений — мене влучить перша-ліпша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що вона пахне не майораном, а миртом.

— В Їндржиховім Градці, — обізвався Швейк, — був колись ковбасник Йозеф Лінек. У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина усяких спецій, які він додавав до ліверних ковбасок і кров’янок, а в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник уже кілька разів переконався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, як завжди зауважував ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть у кекси, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара спліснявіла Біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті й порядку у своїй ковбасні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось готував він кров’яну ковбасу і, як на гріх, мав саме на той час нежить. Ухопив він ненароком ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. То відтоді, щоб ви знали, у Їндржиховому Градці за кров’яними ковбасками ходили тільки до Лінека. Люди просто юрбою валили до його крамниці, а він був людина розумна і здогадався, що вся справа в тому порошку від паразитів, і почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, в якої той товар купував, писати на ящиках: «Індійські спеції». Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували в нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки і блощиці. Відтоді Їндржихів Ґрадець належить до найчистіших міст у всій Чехії.

— Ти вже скінчив? — запитав охотник Марек. Він, мабуть, теж хотів устрягти в розмову.

— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але подібний випадок стався у Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.

Охотник Марек почав:

— Кухарське мистецтво найкраще можна пізнати під