Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

Поки доїхали я зігрілася і насолодилася кавою.

— Ізько, а тебе не збентежило що кава без цукру?

— Не звернула уваги. Як на мене, головне вона гарячий, і якість у нього хороша.

На заводі картки проїзних віддала кадровику. Автобуси обіцяли запустити з наступного тижня. Після обіду отримала повідомлення від короля. Він затвердив мене на один благодійний проект. Антуан сміявся, уткнувшись у стіл лобом.

— Я от не зрозуміла чого смішного?

— Та так, просто Його Величності сподобалося, як ти організувала справи на заводі, ось він тепер тебе буде задіювати в благоустрої Афону. Ще раз випробує на благодійних справах, потім підкине ще щось серйозніше.

Я тільки хмикнула. Як на мене військові кораблі не сильно відрізнялися від цивільних і я просто знала, хто зможе впоратися. Ну ще зрозуміла що тут не вистачає для розвитку. А тут благодійний проект з ремонту гуртожитків у дитячому будинку для хлопчиків, військового типу. Здається, у цьому дитячому будинку Альфред ріс... Доведеться по ходу розбиратися.

Що мені відомо з документів — то тільки те, що це дитячий будинок подавав запит на ремонт. Проводили тендер, який виграла якась будівельна фірма і вони вже мали закінчити ремонт. Обіцяли зробити його за два місяці. Окремо від короля була приписка, що директор скаржився, що ремонт з місця не зрушив. І мене тепер посилають перевірити і відзвітувати, що зроблено. Вирішила уточнити в Його Високості деякі моменти. Зателефонувала.

— Доброго дня, люба. Щось сталося?

— Хотіла уточнити щодо благодійного проекту на який мене затвердили.

— Хм, Ізабелло, тобі всього лише потрібно для початку потрапити туди до четвертої години і перевірити, як поводяться будівельники, і одразу мені зателефонувати. І якщо ти ще на заводі, то краще поквапся. Директора я попередив. Його думку я вже знаю, тепер хочу тебе послухати.

— Добре.

Подивилася адресу в документах і зрозуміла, що не маю поняття, як туди доїхати. Олега з Вадимом не видно і де вони я не знаю. Підійшла дізнатися в Міраїла.

— Підкажіть де Олег із Вадимом?

— На тому боці заводу в обході. Щось потрібно?

— Так, — показала йому адресу — як сюди доїхати? І мені там потрібно бути через пів години.

— Можу відвезти на вашому байку, це буде найшвидший спосіб.

— Добре, за п'ять хвилин повернуся.

Втекла одягатися, благо теплі штани тут залишила. Швидко їх одягла і теплу куртку. Захопила ключі й тільки потім задумалася, а власне звідки тут мій байк? Із цим питанням повернулася до Міраїла.

— Так Нейтан на ньому приїхав.

Міраїл теж одягнувся тепліше й одягнув шолом. Давненько я не їздила на байку за спиною у когось. Чоловік дуже добре справлявся з байком і ми доїхали навіть швидше ніж я розраховувала. Все ж таки перевага коли місцеві знаю всі дороги в окрузі, і як куди швидко проїхати.

— А що тут вам потрібно?

— Його Величність попросив дещо перевірити і передзвонити йому.

Привіталася на прохідній і представилася, нас пропустили на територію. За кілька хвилин до нас вийшов директор цього закладу. Худенький чоловік років п'ятдесяти. Привіталися. Представився Неймом. Він повів нас показати де має бути ремонт і що зроблено.

Територія була велика. Ми йшли від пропускного пункту по суті ворота. І одразу починалося поле, на якому, за словами Нейма, займаються хлопчики фізичною підготовкою. На ньому були різні спортивні снаряди — типу різні драбини, стінки, канати. Усе досить у застарілому стані.

— Це все теж мають замінити, але я вже чесно сумніваюся, що з цими хлопцями хоч щось зміниться. Вони курять цілими днями і ні чого не роблять. Це за умови, що тут діти і взагалі заборонено курити на території.

Далі за спортивним полем йшла невелика двоповерхова будівля. Нейм пояснив, що це адміністративна. А за ним далі йшла довга двоповерхова будівля гуртожитку, а далі чотириповерхова будівля з навчальними класами.

— Власне гуртожиток і мали били відремонтувати, — сумно сказав директор, — сил нема з ними сваритися, що об стінку горохом.

Біля гуртожитку стояли будівельники, курили. Побачивши директора і мене ніяк не відреагували.

— А хто відповідає за ремонт? — запитала в Нейма.

Один із тих, хто палив, одразу звернув на нас увагу і швидко викинув недопалок.

— Ось це їхній бригадир.

Я мигцем на нього подивилася і зайшла в будівлю гуртожитку.

— Скажіть, що повинні були відремонтувати?

Будівля всередині була застаріла. Фарба облізла на стільки, що було видно кам'яну кладку. Взагалі дивуюся, як тут можуть жити діти. У гуртожитку не було як таких кімнат. Він був за типом казарми... На першому поверсі була довга простора кімната з панцирними ліжками.

Я здивовано подивилася на директора.

— Та це казарма, у нас військовий ухил. Це загартовує хлопців. Ось тільки я переживаю, що вони скоро не зможуть тут жити. Дітей зараз не багато і всіх пересилили на другий поверх, він у кращому стані. А тут мали відремонтувати. Але самі бачите ні чого не зроблено. Ліжка як стояли так і стоять. А їх мали вивезти на металообробний завод.