Читати книгу - "Танок з драконами"

— Розумію, — мовила Копка і відвернула обличчя.

«Найкраща жінка у моєму житті, — гірко подумав Тиріон. — Ще досить юна, щоб вірити нахабній брехні.»

Короб рипів, чардак стрибав, Купка верещала з переляку. Копка поповзла підлогою на всіх чотирьох, пригорнула голову свині до себе і замурмотіла їй заспокійливі слова. Дивлячись на них, важко було сказати, хто кого розраджує. Видовисько було таке недоладне, що хтось інший зареготався б, але Тиріон і усмішки не вичавив. «Дівчина заслуговує на щось краще, ніж свиня та собака, — подумав він. — Чесного цілунку, трохи ласки… на це кожен заслужив, хоч малий, хоч великий.» Він пошукав свій кухоль, та коли знайшов, напою в ньому вже не було. «Потонути — ще півбіди, — кисло подумав він, — але потонути тверезим і засмученим — це вже занадто.»

Зрештою вони таки не потонули… хоча пережили часи, коли думка про гарненьке тихе-мирне потоплення здавалася доволі звабливою. Шторм буяв решту дня і добрячу частину ночі. Навколо вищали солоні вітри; хвилі здіймалися, наче кулаки потонулих велетнів, що прагнули розтрощити корабель. Згодом вони дізналися, що нагорі за облавок змило помічника та двох жеглярів, корабельного кухаря осліпило казанком гарячого смальцю в обличчя, а капітана так люто жбурнуло зі стернового містка на середній чардак, що він зламав собі обидві ноги. Унизу Хрум вив, гавкав, шкірив зуби на Копку, а Купка знову почала гидити, остаточно обернувши вогку та крихітну комірчину на смердючий саж. Тиріонові вдалося весь цей час не блювати — головне за браком вина. Копці щастило менше, та він однак тримав її у обіймах, поки корабель страшенно рипів і стогнав навколо, наче барило, що ось лусне.

Майже опівночі вітер нарешті вщух, і море заспокоїлося досить, щоб Тиріон зумів вибратися нагору. Побачене його не втішило. Коч несло морем гладенького драконоскла попід зірковою банею неба, але навколо буяв скажений шторм. На сході, заході, півночі, півдні — куди б він не глянув, громадилися чорні бескиди хмар, їхні круті схили та неймовірні стрімчаки мерехтіли блакитними та ліловими блискавками. Дощу не було, але дошки під ногами відчувалися слизькими від вологи.

Тиріон почув, як хтось верещить знизу тонким, високим голосом, просякнутим смертним жахом. Наступним він почув Мокорро. Червоний жрець стояв на носі обличчям до шторму, здійнявши патерицю над головою, і лунко, басовито вигукував молитву. Посередині корабля десяток жеглярів та двійко «вогняних пальців» борюкалися зі сплутаними линвами та важким набряклим полотном. Тиріон так і не зрозумів, чи намагаються вони поставити вітрило, а чи спускають його; та хай що вони робили, воно здалося йому невчасним і недоречним.

Невдовзі з’ясувалося, що він таки мав рацію. Вітер повернувся зловісним шепотом, вогким і холодним, мазнув Тиріонові щоку, ляснув вологим вітрилом, закрутив і смикнув криваво-червоні шати Мокорро. Підкоряючись несвідомому передчуттю, Тиріон ухопився за найближчий поручень — і саме вчасно. За три удари серця вітерець перетворився на вискливе жахіття. Мокорро щось заволав, з драконової пащеки на патериці вистрибнуло зелене полум’я і зникло в пітьмі ночі. Далі лупонула злива, чорна і сліпуча, ніс та гуза корабля зникли за стіною води. Щось велетенське заплескало над головою; Тиріон устиг помітити, як вітрило злітає в повітря, тягнучи за собою двох повислих на линвах людей. А потім почувся хряскіт. «Клятий дідько, — пробігла думка, — це, напевне, щогла.»

Він знайшов кінець якоїсь линви і вчепився у неї, силуючись дістатися ляди і заховатися унизу від бурі. Але порив вітру збив його з ніг, другий прибив до облавку; довелося приліпитися до поручнів і нікуди не рухатися. Дощ лупив у обличчя, геть засліплюючи очі. Рот знову наповнився кров’ю. Корабель стогнав і гарчав під Тиріоном, наче ненажерливий гладун, що силується спорожнити заколоджені кишки.

А тоді луснула щогла. Тиріон не побачив цього, зате почув: знову той жахливий хряскіт, болісний вереск дерева… а за ним — вихор трісок і уламків. Одна тріска на піввершка проминула йому око, друга встромилася в шию, третя прохромила литку разом із чоботом та штаньми. Тиріон заверещав, але линви не пустив — знайшов-бо в собі якусь відчайдушну силу, якої не знав ніколи. «Вдовиця казала, що корабель не дістанеться туди, куди вирушає» — пригадав він. І почав реготати, божевільно і відчайдушно, під гуркіт грому, стогін дерева і удари хвиль.

Коли шторм нарешті вщух, і вцілілі подорожні разом з жеглярами почали виповзати на чардак, наче дощові черв’яки з землі після дощу, «Селаесорі Кворан» перетворився на руїну, що ледве витикалася над водою, перекошена на правий бік. Короб тріснув у півсотні місць, у череві плюскотіла вода, від щогли лишився потрощений пеньок, не вищий за карлика. Лиха доля не оминула навіть носову подобу: одну з її рук — ту, що тримала сувої — відламало геть. Втрачено було дев’ятеро людей, серед них — одного з помічників, двох «вогняних пальців» і самого Мокорро.

«Хіба це бачив Бенерро у своїх вогнях? — спитав себе Тиріон, коли усвідомив, що червоного велетня немає серед уцілілих. — А що бачив сам Мокорро?»

— Пророцтво нагадує мені недовченого мула, — скаржився він Джорагові Мормонту. — Сподіваєшся мати з нього якусь користь, та коли починаєш надміру довіряти, воно раптом хвицяє тебе копитом у голову. Клята вдовиця знала, що корабель не досягне місця, до якого пливе. Вона попередила нас, сказала, що Бенерро бачив це у вогнях, але я подумав… та чи не байдуже, що я собі подумав? — Карлик скривив рота у зловісній посмішці. — А насправді клятий шторм, якого ще не бачив світ, потрощив нам щоглу на тріски. І тепер нам лишається носитися Затокою Журби, доки не скінчиться їдло, і ми не почнемо жерти одне одного. Як гадаєш, кого наріжуть до обіду першим: собаку, свиню чи мене?

— Гадаю, найбалакучішого.

Капітан помер наступного дня, корабельний кухар — за три ночі по ньому. Решта жеглярів ледве тримала понівечений корабель на воді. Помічник, що їх очолив, порахував, що вони мали опинитися десь коло південного берега Кедрового острова. Коли він наказав спустити човни і тягти корабель до найближчої землі, один човен потонув, а в іншому жеглярі перерізали линву і хутко втекли на північ, кинувши коч і приятелів напризволяще.

— Рабські душі, — презирливо буркнув Джораг Мормонт.

Лицар-здоровань —