Читати книгу - "Танок з драконами"

«Може, ще й потрапимо до того Меєрину» — подумав Тиріон. Та коли видерся сходами на стернове підвищення і подивився звідти, посмішка його згасла. «Це тут блакитне небо, блакитне море, а на заході… Ніколи не бачив неба такого кольору.» Обрієм бігла щільна та широка смуга темних хмар.

— Наче перев’язь на щиті, — показав він Копці.

— І що це означає? — запитала вона.

— Що за нами скрадається якийсь великий злий покидьок.

Тиріон неабияк здивувався, коли біля стерна до нього приєдналися Мокорро та двійко його вогняних пальців — адже стояв полудень, а червоний жрець та його люди зазвичай не з’являлися до сутінок. Жрець поважно кивнув до карлика і мовив:

— Ось бачиш, Хугоре Схиле. Гнів Божий. Господь Світла не дозволяє з себе кпинити.

У Тиріона з’явилося погане передчуття.

— Вдовиця казала: цей корабель ніколи не дістанеться туди, куди прямує. Я зрозумів так, що коли ми виберемося у море поза досяжність влади тріархів, капітан негайно перекладе вітрила на Меєрин. Або ж ви захопите корабель силами вашої Вогняної Руки і відвезете нас до Даянерис. Та насправді ваш верховний жрець бачив зовсім не це, так?

— Саме так. — Глибокий голос Мокорро лунав урочисто, як дзвін на похороні. — Ось що він бачив.

Червоний жрець здійняв патерицю і нахилив її голівку на захід. Копка розгублено озирнулася.

— Не розумію. Що це означає?

— Це означає: нам краще піти униз. Але пан Джораг вигнав мене з нашого спільного помешкання. Чи можу я сховатися в тебе, раптом що?

— Так, — відповіла вона. — Я вас радо… ой…

Майже три години вони летіли поперед вітру, а буря все наближалася і наближалася. Західне небо зробилося зеленим, тоді сірим, тоді чорним. Стіна чорних хмар громадилася позаду, каламутячись і беручись грудками, наче казан молока, надовго залишений на вогні. Тиріон і Копка спостерігали з переднього чардака, притулившись до носової подоби і тримаючись за руки; там вони опинилися, розважливо забравшись зі шляху капітана та жеглярів.

Попередній шторм був захопливий, паморочний, п’янкий; він налетів зненацька, а коли полетів, то лишив по собі відчуття оновлення, свіжості, чистоти. Цей одразу здався їм інакшим, і капітанові теж. Він наказав перекласти на північ та північний схід — хотів спробувати прибрати корабель з дороги шторму. Та його зусилля виявилися марні — надто величезна починалася буря. Море навколо забуяло хвилями, завив і заверещав вітер. «Смердючий шафар» злітав угору і падав униз; хвилі розбивалися на його коробі. Позаду з неба штрикали у море блискавиці — сліпучі лілові танцюристки, що виплітали на небі павучий візерунок свого танку. За ними услід прийшов і грім.

— Отепер вже час ховатися.

Тиріон узяв Копку попід лікоть і повів донизу. Там саме божеволіли з переляку Хрум та Купка. Пес гавкав і ніяк не міг зупинитися; коли Тиріон увійшов, собака збив його додолу. Тим часом свиня гидила усюди, де бачила. Тиріон спробував прибрати, де зумів, поки Копка намагалася заспокоїти тварин. Потім вони прив’язали чи запхали по кутках усе, що лежало вільно.

— Мені лячно, — зізналася Копка.

Бесіда почала стрибати й хилитатися туди-сюди під ударами хвиль у черево корабля. «Є й гірші способи загинути, ніж потонути. Твій брат взнав на собі, що такі бувають. І мій панотець теж. І Шая, брехлива курва. Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Треба нам зіграти у гру, — запропонував Тиріон. — Може, трохи забудемо про шторм.

— Аби не в цивасу, — негайно відповіла вона.

— Не в цивасу, — погодився Тиріон, відчуваючи, як дошки здіймаються під ногами. «Ото б політали фігури бесідою, ото б сипнули дощем на голови свині та собаці.» — Ти грала у запрошення до замку, коли була маленькою?

— Ні. Ви мене навчите?

А чи справді? Тиріон завагався. «Дурноголовий карлик. Звісно, вона не грала у запрошення до замку. Бо не мала замку.» Грою в запрошення до замку захоплювалися діти шляхетних родів — вона мала навчати їх чемного звичаю, гербів, а також хто є друзями їхньому вельможному батькові, а хто ворогами.

— Ні, вона не… — почав був Тиріон, але підлога знову стрибнула під ногами, збивши їх з Копкою докупи. Мала перелякано зойкнула. — Ні, ця гра не годиться.

Тиріон пригорнув дівчину до себе, скрегочучи зубами.

— Вибач. Я не знаю, в яку гру…

— Я знаю, в яку, — відповіла Копка і поцілувала його.

Цілунок був сором’язливий, похапливий, незграбний. І застукав Тиріона зненацька. Руки його самі собою злетіли вгору, вхопили її за плечі, щоб відштовхнути… але раптом він завагався, тоді притяг ближче, стиснув у обіймах. Її вуста були сухі, шорсткі, стиснені щільніше, ніж гаманець жмикрута. «Крихітна розрада» — подумав Тиріон. Того, що сталося, він анітрохи не бажав. Копка була йому до вподоби, він її жалів і навіть у дечому захоплювався, та ніколи не жадав тілесно. Втім, і робити боляче не хотів — боги та його мила сестра вже подарували малій вдосталь болю. А тому дозволив цілункові тривати й тривати, лагідно тримаючи Копку за плечі, але рішуче стиснувши власні вуста. А навколо крутився і тремтів «Селаесорі Кворан».

Нарешті вона відхилилася на вершок чи два. Тиріон побачив власне віддзеркалення у її очах. «Гарненькі оченята, — подумав він, але побачив не лише вроду. — Багато переляку, трошки надії… і ані краплі хіті. Вона жадає мене не більше, ніж я її.»

Коли Копка схилила голову, Тиріон узяв її за підборіддя і підняв угору.

— В цю гру нам гратися не можна, добра панно.

Вгорі вдарив грім — цього разу зовсім близько.

— Я не хотіла… я ніколи ще не цілувала хлопця, але… я думала, що як ми потонемо, а я…

— Було солодко та мило, — збрехав Тиріон, — але я одружений. Вона була зі мною на бенкеті, мабуть, ти пригадаєш. Пані Санса.

— То була ваша дружина?! Вона така… така вродлива…

«І облудна. Санса, Шая, усі мої жінки… Тайша була єдиною, що мене кохала. То де ж місце шльондрам?»