Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

— Дякувати Богові, нам обом уже зовсім нема чим дихати, — казав іноді Брудний Фінґерз. — Це добре, бо якби ні, то ми ходили б і далі, а ми не любимо ходити пішки.

Зараз пес шкандибав поряд із Фінґерзом. Також із ним були отець Лайонн і Пеллі. Останній відімкнув двері камери, а затим знову замкнув за Фінґерзом і його собакою. Глянувши з надією й привітавшись кивком, місіонер повернувся разом із Пеллі у відділок. Важко дихаючи, Фінґерз обтер своє червоне обличчя великим носовичком. Його пес Тоґз задихався, ніби щойно пробіг найдовшу дистанцію у своєму житті.

— Важкенький підйом, — просичав Фінґерз. — Я сказав би: найважчий.

Він сів на єдиний стілець у камері, розтікшись по ньому, наче величезний мішок із желе, і почав обмахуватися капелюхом. Кент уже встиг критично оцінити ситуацію. В цьому обличчі, що палало нездоровим рум’янцем, і в цих майже безбарвних очах він помітив хвилювання, яке Фінґерз намагався приховати. Кент знав, що це означає. Щоб заманити його на гору, отець Лайонн вирішив зробити хід конем і натякнув, що Кент має для нього дещо цікаве. Психологічний ключик почав діяти.

Кент присів на край нар і співчутливо посміхнувся.

— Так же було не завжди, а, Фінґерзе? — мовив він, схилившись трохи вперед і говорячи несподівано тихим серйозним голосом. — Були часи, двадцять років тому, коли ти міг без жодного зойку видряпатися на гору. Іноді двадцять років здатні змінити до невпізнанності.

— Так, іноді так, — хрипуватим шепотом погодився Фінґерз.

— Двадцять років тому ти був справжній боєць.

Кентові здалося, що в наступні кілька секунд очі Брудного Фінґерза набули глибшого кольору.

— Справжній боєць, — повторив він. — Більшість чоловіків були бійцями в ті часи золотої гарячки, хіба не так, Фінґерзе? Під час своїх мандрів я чув чимало старих легенд про них, і деякі дуже мене зворушили. Ті люди не боялися смерті. А більшість із них були сама шляхетність, коли доходило до сутичок. Ти був одним із них, Фінґерзе. Я чув твою історію якось узимку на далекій півночі. Я нікому її не розповідав, бо мені чомусь здавалося, що ти не хочеш розголосу, інакше поділився б нею сам. Ось чому я просив тебе прийти побачитися зі мною, Фінґерзе. Тобі відома ситуація. Мене чекає або зашморг, або ґрати. Природньо в таких випадках шукати допомоги серед друзів. Але я не роблю цього — не враховуючи отця Лайонна. Одна лише дружба мене не врятує. Принаймні не та дружба, що існує в наш час. Ось чому я покликав тебе. Не думай, що я копирсаюся в твоїх заповітних спогадах, Фінґерзе. Бачить Бог, я не настільки ница людина. Але перш ніж ти зможеш зрозуміти, я маю розповісти тобі історію, що сталася дуже давно. Ти ж не забув — і ніколи не забудеш — Бена Татмена?

Щойно Кент вимовив ім’я — ім’я, якого Брудний Фінґерз не чув от уже чверть століття, як наче невідома могутня сила раптом наповнила огрядне обвисле тіло лісового судді. Сила била крізь нього, мов електричний струм. Сила повертала до тіла жорсткість, і те, що здавалося жиром, раптом тверділо, обертаючись на м’язи. Сила напруженням текла крізь руки, доки вони повільно, самі собою не стиснулися в кулаки. Дихання очистилося від свисту, і коли він відповів, Кент почув голос зовсім іншого чоловіка.

— Ти чув… про… Бена Татмена?

— Так. Я чув про нього в Землі Дикобразів. Кажуть, це сталося двадцять років тому, чи й більше. Цей Татмен, як розповіли мені, був юний новачок із Сан-Франциско — певно, банківський клерк, який прибув у країну золотої лихоманки й привіз із собою дружину. Обоє були сповнені відваги, і кажуть, що кожен обожнював землю, по якій ступала нога іншого. Дівчина наполягла на тому, щоб розділити пригоду з чоловіком. Жоден із них, звичайно ж, не уявляв, що чекає на них попереду.

Потім у Загублене Місто прийшла смертельна зима. Ти краще за мене знаєш, Фінґерзе, які закони діяли в ті часи. Їжа не надходила. Сніг випав рано, на стовпчику термометра три місяці поспіль трималося 50 градусів нижче нуля, і Загублене Місто стало справжнім пеклом, у якому панували голод і смерть. Можна було запросто вбити когось — і це, напевно, зійшло б з рук, Фінґерзе. Але якщо вкрав хоча б скоринку сухого хліба, чи одну-єдину квасолину, тебе виводили за межі табору й наказували забиратися! А це означало смерть — неминучу смерть від голоду й холоду, жахливішу за розстріл або повішення. Ось така кара чекала на злодія.

Татмен не був злодієм. Він лише бачив, як його молода дружина повільно вмирає від голоду. Думка, що вона може померти в нього на очах, як помирали інші жертви цинги, сповнювала його нестерпним жахом, і цей жах штовхнув його на крадіжку. Глупої ночі він проникнув до чужої хижки й викрав дві банки консервованих бобів та миску картоплі — в тисячу разів цінніші, ніж якби були з чистого золота. І його впіймали. Звичайно, у нього була хвора дружина. Але то були часи, коли жінка не могла врятувати чоловіка, яка б гарненька вона не була. Татмена вивели з табору й дали йому його сумку та рушницю — але ніякої їжі. І дівчина, в шубці з каптуром і взута, була поряд, адже вирішила померти разом із чоловіком. Це заради