Читати книгу - "Домбі і син"

непоступливий. А чи не могло бути — питала вона себе, і сльози наверталися їй на очі, — що через отаке ставлення й рідна її матуся почувалася нещасною, зів’яла поволі й пішла у могилу? Але потім згадувала про Едіт — яка вона горда й неприступна з усіма, крім неї, з якою зневагою ставиться вона до батька, як цурається його; про те, що Едіт сказала їй того вечора, коли повернулася додому, — і раптом усвідомлювала: це ж майже злочин, вона любить ту, котра є ворогом її батькові, і що батько, мабуть, знаючи це, думає про неї в своїй самітній кімнаті як про дитину-виродка, дитину, що долучила ще й цю кривду до старого свого гріха, над яким пролила стільки сліз, — свого вродженого невміння привернути до себе батькове серце. Та вистачало одного лагідного слова Едіт, одного зичливого погляду, щоб ці думки знову тратили певність і почали здаватися їй чорною невдячністю, — бо хто ж, як не Едіт, огрів колись її скорботне, таке одиноке й боляще серце, хто ж був йому утіхою з утіх? Отак, тягнучись душею до обох, співчуваючи обом у їхньому нещасті і караючись сумнівами, чи добра вона дочка обом, Флоренс, розриваючись у любові до обох і прихилившись до Едіт, страждала більше, ніж тоді, коли ховала свою нерозділену таємницю в скорботному, хмурому домі, над яким ще не засяяла зоря її вродливиці мами.

Одне лиш далеко гірше страждання її обійшло.

Їй і на гадку не спадало, що зичливість Едіт віддаляє її батька од неї чи дає йому ще один привід для невдоволення. Якби Флоренс здогадувалась, до чого спричиняється ця зичливість, — якого смутку зазнало б, на які жертви погодилось би піти це бідолашне, любляче дівча! І як хутко стало б перед очі того, вищого, Батька, що не цурається любові своїх дітей, не відпихає їхніх змучених, розбитих сердець, — одне лиш небо те знає! Але було інакше, і це було добре.

Навіть словом не обмовились ні Едіт, ні Флоренс на цю тему. Едіт сказала була, що тут між ними повинно запасти мовчання, глибоке, наче могила, і Флоренс відчувала, що вона має рацію.

Такі почуття збурювали їй душу, коли її батька привезли додому, і він, слабий та безрадний, похмуро усамітнився в своїх кімнатах, куди не мала доступу Едіт, лише слуги, і де його розважав єдиний друг і товариш — містер Турбот, що пішов тільки над північ.

— Гарний з нього товариш, міс Фло! — зауважила Сюзанна Ніппер. — Та це ж справжній скарб! Якщо йому треба буде рекомендації, хай не приходить по неї до мене, ось і все, що я йому скажу.

— Та годі тобі, Сюзанно! — просила Флоренс.

— Добре вам казати «годі», міс Фло, — відповіла роздратована Сюзанна, — але, даруйте на слові, ми дійшли до такого, що вся кров у жилах на шпички обертається, порозтикувані в різні боки. Не подумайте тільки, міс Фло, я проти вашої мачухи нічого не маю, вона завжди зі мною така, як і годиться леді, хоча трохи й кирпу дере, мушу сказати, — та не можу нарікати, бо не моє то право; але коли доходить до всяких там місіс Піпчін, що їх ставлять над нами і вони чатують під дверима вашого тата, як ті крокодили (хвалити бога, що хоч яєць не несуть), — то на це вже й терпцю не стає!

— Тато доброї думки про місіс Піпчін, Сюзанно, — мовила Флоренс, — і має право вибирати собі економку, ти ж знаєш. Благаю, перестань.

— Гаразд, міс Фло, — погодилася міс Ніппер, — коли ви кажете перестати, я завжди перестаю, здається, але місіс Піпчін діє на мене, як кислий агрус, міс, і не інакше.

Того вечора — тобто вечора, коли містера Домбі привезли додому, — Сюзаннина мова була більш ніж звичайно позбавлена ладу й розділових знаків, бо Флоренс посилала її запитатися про здоров’я батька, і вона була змушена переказати це питання своєму смертному ворогові, місіс Піпчін, котра, замість звернутися з ним до містера Домбі, дозволила собі дати самостійну і, на думку міс Ніппер, оприскливу відповідь. Оскільки Сюзанна Ніппер витлумачила це як нахабство з боку цієї показової жертви Перуанських копалень і як вияв непоштивості до її молодої господині, прощення якому бути не могло, то не дивно, що сьогодні Сюзанна перебувала в особливо збудженому стані. Але в стані особливої підозріливості й недовір’я перебувала вона вже давно — ще від дня шлюбу містера Домбі, бо, подібно до більшості осіб її вдачі, здатних сильно та щиро прив’язатися до людей з іншого суспільного кола, до якого належала й Флоренс, Сюзанна була ревнива, і ревнощі свої, природно, скерувала на Едіт, яка втрутилась у її царину і стала між ними.

Справді горда та рада, що юна її господиня займе нарешті належне їй місце на сцені, де колись нею нехтувано, і що товаришем та опікуном їй буде вродлива дружина її батька, Сюзанна, однак, не могла відступити цій вродливій дружині ані п’яді своїх володінь без почуття заздрощів і тихої неприязні, чому тут-таки знайшла об’єктивне виправдання, гострим оком побачивши у цій леді гордий та бурхливий характер. Змушена, від дня шлюбу, дещо усунутись на задній план, міс Ніппер дивилася звідти на все, що діялося в домі, з твердим переконанням, що з місіс Домбі добра не буде, не забуваючи при кожній нагоді підкреслити, що нічогісінько проти неї не має.

— Сюзанно, — сказала Флоренс, що задумана сиділа коло столу, — пізно вже. Мені сьогодні вже нічого не буде потрібно.

— Ах, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Не раз мені шкода за тими давніми часами, коли-то я сиділа з вами до далеко пізнішої пори, ніж зараз; вже, було, й очі клеяться, така змучена, а у вас хоч би кліп, як окуляри, та тепер до вас мачухи ходять і сидять з вами, міс Фло, і певно, що я за це вдячна. Я проти них не маю що сказати.

— Я не забуду, хто був мені товаришкою, коли я їх зовсім не мала, Сюзанно, — лагідно мовила Флоренс. — Ніколи не забуду! — І підвівши голову, оповила рукою шию своєї скромної подруги, притягнула до себе, і, бажаючи їй на добраніч, поцілувала. Це так розчулило міс Ніппер, що вона зашморгала носом.