Читати книгу - "Ти отруїв мене собою, Валерія Дражинська"

Починало потроху темніти. Ноги на підборах гуділи. Антон вів свої розмови з друзями.

- Я піду присяду! - відволікла я його, вирішивши трохи перепочити.

- Так, малюк, звісно. Я скоро підійду, - поцілунок у скроню.

Повернувшись за наш столик, одразу схопила келих із вином. Набридло! Хочу випити. Осушивши його за кілька ковтків, почала нудьгуюче роздивлятися людей навколо. Хто танцював, хто розійшовся купками та вів бесіди. Деякі, як я, відпочивали за столиками. Навколо метушилися офіціанти.  

Погляд зачепив пожвавлення на вході. Прибули нові запрошені. Точніше, тільки один, бо люди, які його оточували, явно були охороною. Із шести осіб. Чоловік був сивий, представницький, ставний. Років п'ятдесяти. Він одразу попрямував до молодят, які танцювали за кілька метрів від мене. Аня, побачивши його, завмерла, а потім кинулася на шию. За віком логічно припустити, що це її батько. Хоча я навіть не знаю, чи живий він. Але судячи з заплаканого обличчя, коли вона повернулася до Дімітріса та за руку потягнула його для знайомства, то так.

Далі майже одночасно відбуваються речі, що перебувають за межею мого розуміння.

Дімітріс кладе одну руку на потилицю нареченої, іншу блискавично витягує з кишені. Робить різкий випад у бік шиї сивого чоловіка. Кров, що хлинула, миттєво омиває білосніжну сукню Ані, яка падає на підлогу. Блискуча кругла штука в руці нареченого відразу летить у горло одного з охоронців, який навіть не встиг нічого збагнути. Водночас лунає приголомшуючий вибух.

Я падаю на підлогу. Боляче вдаряюся багатостраждальною потилицею. Свідомості не втрачаю, тільки дезорієнтуюся на кілька секунд. У голові шум. Тіло я не відчуваю та нічого не розумію. Через якусь незрозумілу необхідність, що в'їлася в шкіру, повертаю голову до щойно побаченого. І застаю там жах. Немов у сповільненій зйомці спостерігаю, як Дімітріс, не напружуючись та вже голими руками, усуває решту охоронців. І зникає з поля зору.

Навколо хаос. Лунає ще один вибух. На стегна обрушується щось важке, викликаючи гучний скрик, що прочищає слух. Багато людей біжать на вихід.

Трохи приходжу до тями. Намагаюся піднятися. Не можу. На мене впав столик. Намагаюся його підняти. Не можу. Важкий дуже чи це я так ослабла? Але спроб не полишаю. На допомогу кликати марно. Навколо суцільна паніка.

- Каріно, - підіймаю очі й бачу Антона з брудним обличчям, - Ти як?

- Стіл... Не можу..., - видихаю з полегшенням, - Допоможи!

Уже він пробує його підняти. Теж саме. Та що це за стіл такий, матір твою?

- Він може за щось зачепився, - його слова заглушають звуки пострілів.

Багато пострілів. Мені страшно. Дуже! І найстрашніше, що чую:

- Вибач! - Антон кидає спроби та біжить на вихід.

Я приречено проводжаю його очима. Тіло охоплює справжній жах, коли бачу, як у його спину влучає куля і він падає. Починаю хаотично намагатися хоч якось звільнитися. На шкоду собі. Від безсилля з очей градом котяться сльози. Мутний погляд випадково чіпляє білу сукню в червоних розводах. Аня ворушиться, намагається піднятися. Жива! Чомусь саме цей факт змушує мене посміхнутися. Шок!

Очі закриваються. Постріли не вщухають та лунає ще один вибух. "Ось і все! Зате помру як у бойовику!" - думаю перед тим, як відчуваю свободу в ногах. Легкий помах угору. Спекотне тіло притискає мене до себе. Його запах. Полегшення накочує ударною хвилею. Обхоплюю руками шию. Злегка прочиняю очі й помічаю, що несе він мене в протилежний від виходу бік. Розслаблено притуляю голову до його плеча, повністю довірившись. Машинально відзначаю легкий скрип висувних дверей. І одразу ж у слух врізається грубий чоловічий голос, що змушує мене напружитися:

- Батуре, ти що твориш? Убий її негайно.

Гучне клацання і звук тіла, що впало. Відкриваю очі. Обличчя Дімітріса як завжди безпристрасне. Намагаюся повернути голову й подивитися, він не дає. Переступає та йде далі.

Незабаром кладе мене на тверду поверхню. Але не йде. Присідає переді мною навпочіпки.

- Каріно, послухай мене, - голос м'який, спокійний, - Коли там усе заспокоїться і стане тихо, почекай хвилин двадцять...

Глухий гуркіт відволікає. Усе ще чути постріли. Тіло запізно починає стрясати тремтіння.

- Каріно, - Дімітріс піднімає мене за плечі і злегка струшує, помічаю в його руці пістолет, - Дивись на мене!

Роблю як каже. Його впевнений твердий погляд моментально заспокоює.

- Бачиш он ті двері, - вказує в бік, простеживши напрямок ствердно киваю, - Коли все закінчиться, почекаєш двадцять хвилин і вийдеш звідси через них. Обійдеш будинок з лівого боку. Ти опинишся біля головного входу. Там уже буде поліція та швидка. Усім, хто питатиме, ти відповідаєш, що вийшла прогулятися. Заблукала. Почула вибух, постріли. Злякалася. Сховалася. Коли все заспокоїлося, ти повернулася. Ти мене зрозуміла?

Махаю ствердно головою. Потім різко мотаю нею в сторони та намертво вчіпляюся в його талію руками. Мені зараз страшніше, ніж там, під вагою столу. Він дає останні напуття. Я більше його не побачу.

- Я хочу з тобою. Не залишай мене. Я хочу з тобою. З тобою! - намагаюся говорити виразно, не виходить, сльози течуть безперервним потоком.