Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

1

Суцільний обман

Чоловіки, ніколи не боріться з жінками.

І перемога, і поразка будуть для вас ганьбою.

Фредерік Бегбедер
 

Ігнат

Я не міг зрозуміти, чому вже цілих п'ять хвилин не виходжу з машини і витріщаюся на цю дівчину. Звичайна. Нічим не примітна. Правда, під синім пуховиком, накинутим на плечі, вгадувалася не погана фігура. Риси обличчя здавалися правильними. Можна навіть сказати, що вона мила, як, втім, і про кожну другу дівчину країни. Світло русяве волосся, затягнуте в пучок. Колір очей на такій відстані не видно. Вся ця проста констатація фактів звично та раціонально прокручувалась у мене в голові. Я розумів, що в мене сьогодні багато незавершених справ. Потрібно вийти з машини, зайти до свого офісу та зайнятися ними. Але продовжував сидіти, ні на мить, не відриваючи від неї погляду. Що з нею не так? Чи зі мною? Вона стояла недалеко від центрального входу, де зазвичай збиралися всі курці, але сама не палила. Поруч Лариса – менеджер із внутрішніх продажів, щось емоційно їй розповідала, розмахуючи цигаркою. Я ж, як повний мудак, ловив кожен рух незнайомки. Ось вона повільно повертає голову в мій бік і пильно дивиться на машину. Я не переймався, що можу бути спійманим. Мій автомобіль був тонований і стояв на пристойній відстані. Та й з іншого боку, було все одно.

Лариса, викинувши недопалок, сказала щось насамкінець. Дівчина посміхнулася на її слова, все ще дивлячись у мій бік. Потім розвернулась і зникла у будівлі. А я сидів вражений і до краю збуджений. Від однієї посмішки з дико-сексуальними ямочками! Це пиз**ць якийсь! Як таке можливо? Намагаючись відволіктися, почав все аналізувати. Зайшла до будівлі, отже, працює тут. Стороннім вхід заборонений. Тож звичайну подругу Лариса не могла провести. Які там вакансії було відкрито до мого від'їзду? Пам'ять послужливо підказала – менеджер ЗЕД. Начебто більше ніяких. Доведеться звільнити! Я був дико розлючений на неї за свою реакцію. Роботу та особисте життя, попросту кажучи – трах, ніколи не поєднував і надалі не збирався.

Піднявшись на третій поверх, зайшов до свого кабінету. Відразу схопив слухавку внутрішнього телефону та набрав відділ кадрів. Відповідь пролунала майже відразу:

- Добрий день, Ігнате Олексійовичу!

- Добрий, Ларисо Іванівно! Ви після мого від'їзду до Китаю приймали когось у штат?

- Так! Менеджер ЗЕД. Нам пощастило так швидко знайти такого гарного фахівця. Вже два тижні працює. Дуже тямуща дівчина і в колектив одразу влилася.

Це їй навряд чи допоможе!

- Ще кого не будь? - вирішив уточнити я.

- Ні!

Значить таки вона!

Я завжди ретельно обмірковував, коли приймав рішення. У цій ситуації все було чітко і ясно - її необхідно звільнити. Без зволікань! Але... вона досить міцно засіла в моєму мозку. Зараз я керувався не голою логікою та розумів, що роблю помилку.

Зв'язався із службою безпеки.

- Досьє нового менеджера ЗЕД.

Через три хвилини переді мною лежала коричнева папка, в центрі якої значилося Микитаєва Мирослава Сергіївна. Гарне ім'я! Я нетерпляче відкрив і подивився на недавню незнайомку. Вона! Очі виявилися блакитними. Змусив себе перестати витріщатися. Швидко пробігся по інформації, зібраної на неї. Нічого незвичайно, звичайне життя звичайної дівчини. Але натрапивши на одну деталь біографії я в сказі скинув папку зі столу. І зробив другу помилку, бо вже не міг зупинитися. Мені потрібно було ще раз побачити її. Подивитися у вічі.

- Оксано, запроси до мене нового менеджера ЗЕД, - сказав я у слухавку своєму референту.

Підійшов і присів перед злощасною папкою, яка при падінні відкрилася на сторінці з кольоровою фотографією.

Дідько, ВОНА БУЛА ЗАМІЖНЯ!

Мирослава

"Все! Це був останній раз, коли Лариса вмовила мене вийти з нею на перекур! - вкотре подумки пообіцяла собі, повернувшись на своє робоче місце. Я спробувала зосередитись на документі, який обробляла напередодні, але марно. Порше карера! Цю машину впізнаю із тисячі. Я взагалі не сильно знаюся на автомобілях. Можу лише марку визначити за значком. Але мій чоловік Олег саме цю просто обожнює, іноді нагадуючи мені маленького хлопчика. Навіть заставка на домашньому ноутбуці гордо показує нам чорного звіра. Що ж, повинна зізнатися, наживу цей автомобіль дуже гарний. Але мене дуже турбувало хвилювання, що виникло якраз при знайомстві з металевою красунею.

Так! Потрібно терміново заспокоїтись! Досить нервувати! Мене офіційно ухвалили тиждень тому. Нічого поганого просто не може статися! З роботою я справляюся. Колектив добрий. Та й до мене, принаймні ті кого я знаю, ставляться не погано. Звичайно, як і скрізь хтось тебе дратує, а когось ти. Але тут це не виносилося назовні, як і все особисте.

- Слава! - відволікла мене від безглуздого розглядування монітора співробітниця Катя, поклавши на місце слухавку внутрішнього телефону. – Тебе Ігнат Олексійович викликає до себе!

- Еее…, - я чесно намагалася згадати хто це, напружуючи всі доступні звивини, але, на жаль! У голові першого ж дня утворилася каша від кількості та якості ПІБ. Запам'яталися лише ті, з ким я спілкувалася надалі. - А це хто?