Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

Вони планували своє життя разом, спираючись не на скромність, а на доброту. Тепер він усвідомлює, що саме його в ній так привабило. Добре серце. Проте – і в цьому полягала трагедія – добре серце билося не для нього. Насправді єдине, чого вона хотіла від нього та від життя, – це діти. А діти не з’являлися.

Вони ходили до лікарів і з хорошою репутацією, і з поганою, і навіть до шарлатанів – і вона змушена була прийняти їхній вердикт. Своїх дітей вона ніколи не матиме. Він дуже жалів її і досить охоче погодився на пропозицію всиновити дитину. Вони вже зв’язалися з агентствами з усиновлення, коли під час візиту до Нью-Йорка збили автомобілем дитину, що вибігла з будинку одного з бідних кварталів міста.

Рейчел вискочила з машини й просто посеред вулиці впала навколішки перед дитиною, з якою – за винятком кількох синців – було все гаразд: гарною дитиною, із золотавим волоссям і блакитними очима. Рейчел наполягла на тому, щоб відвезти її до лікарні та переконатися, що немає травм. Вона розпитала родичів дитини – неохайну тітку та її відверто п’яного чоловіка – і зрозуміла, що їм байдуже до дитини, що ті взяли її до себе лише з причини смерті її батьків. Рейчел запропонувала забрати дитину на кілька днів до себе, і та жінка охоче погодилася.

– Не маю можливості доглядати за нею тут, – сказала вона.

От Мері й забрали до їхнього готельного номера. Дитина щиро тішилася м’яким ліжком і розкішною ванною. Рейчел накупляла їй нового одягу. Якоїсь миті тоді дитя мовило:

– Я не хочу додому. Хочу зостатися з вами.

Рейчел глянула на нього, в очах – запал і щастя. Щойно вони залишилися наодинці, вона заговорила:

– Не віддаваймо її. Це легко організувати. Удочеримо. Вона буде нашою дочкою. Та жінка лише зрадіє, що зможе її позбутися.

Він із легкістю погодився. Дитина здавалася тихою, вихованою та слухняною. Вона, вочевидь, не мала ніяких почуттів до своїх тітки та дядька. Якщо це ощасливить Рейчел, то нехай. Було проведено консультації з адвокатами, підписано папери – Мері Ошонессі стала Мері Арґайл і вирушила з ними кораблем до Європи. Він сподівався, що зрештою бідолашна Рейчел почуватиметься щасливою. І вона була щасливою. Захоплено і якось гарячково щасливою, догоджаючи Мері в усьому та скуповуючи дорогі іграшки. Мері ж приймала все це так легко та мило. Проте Лео щось не давало спокою. Покірність дитини. Вона не сумувала за домівкою та за людьми, яких знала. Він мав надію, що любов з’явиться згодом. Одначе допоки її не помічав. Задоволення від подарунків, покору, насолоду від усього отриманого. Але любов до нової мами – ні, цього він не бачив.

Лео думав, що саме відтоді він опинився на задньому плані життя Рейчел Арґайл. Вона виявилася жінкою, створеною природою бути матір’ю, а не дружиною. Поява Мері не задовольнила її материнських інстинктів, а навпаки, стимулювала їх. Однієї дитини для неї було замало.

Відтоді все, що вона робила, стосувалося дітей. Цікавилася сиротинцями, допомагала дітям-інвалідам, неповноцінним дітям, із паралічем, ортопедичними захворюваннями – все для дітей. Це було шляхетно. І хоч це було дуже шляхетно, воно стало центром її життя. Із часом він почав поринати у власні справи. Почав поглиблено цікавитися історією економіки. Усе частіше зачинявся у бібліотеці. Захопився дослідженням і написанням коротких, добре сформульованих монографій. Його дружина, заклопотана, щаслива, активна, управляла будинком і збільшувала коло своїх занять. Він із усім ввічливо погоджувався. Підтримував її. «Хороший проект, моя люба». «Так, так. Я б узявся за це». Подеколи кілька слів застороги. «Тобі варто дізнатися більше про цю ситуацію, перед тим як дати згоду. Не надто захоплюйся».

Вона продовжувала з ним радитися, проте лише задля годиться. Із плином часу ставала все авторитарнішою. Знала, що правильно, як краще. Він покірно забув про свою критику та поради. Розумів, що їй не потрібна його допомога та любов. Вона була заклопотаною, щасливою, сповненою енергії.

Крім болю, який йому важко було не відчувати, як не дивно, він відчував до неї жаль. Наче відчував, що обраний нею шлях буде нелегким.

На початку війни, у 1939 році, клопоти місіс Арґайл подвоїлися. Із появою в неї ідеї відкрити воєнний притулок для дітей із бідних кварталів Лондона вона налагодила зв’язки з впливовими людьми міста. Міністерство охорони здоров’я прагнуло співпрацювати, тож вона почала шукати та знайшла потрібний для цього будинок. Новозведений, сучасний будинок у віддаленій частині Англії, який навряд чи потрапить під бомбардування. Там можна було поселити до вісімнадцяти дітей, віком від двох до семи років. Діти надходили не лише із бідних сімей, а й із неблагонадійних. Сироти чи позашлюбні діти, чиї матері не мали бажання евакуйовуватися з ними або яким діти просто набридли. Діти із сімей, де за ними не доглядали та погано до них ставилися. Троє чи четверо інвалідів. Окрім штату працівників по дому, вона найняла людей для ортопедичного лікування – масажистку-шведку та медсестер. Усе було не лише комфортно, а й розкішно. Якось він запротестував.

– Не забувай, Рейчел, ці діти муситимуть повернутися туди, звідки ти їх забрала. Не ускладнюй це для них.

Вона тепло відповіла:

– Для цих діток неможливо зробити забагато. Неможливо!

Він продовжував:

– Так, але їм доведеться повертатися, пам’ятай.

Вона все заперечувала.

– Може, не доведеться. Може… побачимо.

Скрутне військове становище принесло зміни. Лікарняних медсестер, які з легкістю доглядали здорових дітей, потрібно було відправляти доглядати за пораненими. Залишилися лише похилого віку медсестра та Кірстен Ліндстром. Кірстен виручала і прислугу, що не давала всьому раду. Працювала віддано та самозабутньо.

А Рейчел Арґайл була заклопотаною та щасливою. Лео пригадав, що були миті, коли її щось бентежило. Одного разу, не розуміючи, чому в маленького хлопчика Мікі знизилася вага та зник апетит, Рейчел викликала лікаря. Лікар не знайшов нічого серйозного та припустив, що дитина тужить за домівкою. Вона відразу відкинула таке припущення.

– Неможливо! Ви не знаєте, звідки він прибув. Його били, занедбали. То для нього було пекло.

– Утім, – відповів доктор Макмастер, – мене б це не здивувало. Треба його розговорити.

І одного дня Мікі заговорив. Захлинаючись плачем у своєму ліжечку, він кричав і відштовхував Рейчел кулачками:

– Я хочу додому. Я хочу додому до мами