Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

У листопаді 1919-го Комінтерн сприяв початку переговорів між боротьбистами та представниками КП(б)У щодо питання злиття двох партій на основі правила «одна країна — одна комуністична партія». Попри рекомендації Зинов’єва, що про все слід домовитися якомога швидше, перемовини почалися в атмосфері глибокої взаємної ворожості. Безпосередньо перед початком переговорів боротьбисти надіслали Леніну листа, у якому піддали нищівній критиці всю історію недієздатного радянського уряду України та найгрубіших помилок і провалів КП(б)У[238]. Коли про лист дізнався Раковський, який був одним із перемовників із боку КП(б)У, він шаленів від люті та намагався завдати удару у відповідь, звинувачуючи боротьбистів у тому, що вони — дрібнобуржуазна партія, оскільки спираються на село. Саме це звинувачення значною мірою пояснює, чому перебування Раковського на посаді фактичного керманича України завершилося повним фіаско. Він звинувачував боротьбистів, що ті «тепер в Україні робляться центром, довкола котрого організовується дрібнобуржуазна контрреволюція». А також отримав листа від Мануїльського, у якому боротьбистів було звинувачено у зв’язках із Петлюрою й рекомендовано доручити Надзвичайній комісії (рос. «ЧК») наглядати за їхньою діяльністю. Григорій Гринько, один із перемовників від боротьбистів, захищав своїх товаришів від звинувачень у націоналізмі. Він заявив, що його партія виступала за повне економічне єднання України та Росії:

Тільки ми (боротьбисти) розуміємо цю економічну єдність не так, що були дві одиниці, а потім одна із них геть зникне, а на місці чогось федерального вийде Раднаргосп. Ми (боротьбисти) вважаємо, що в Україні треба, якщо йдеться про самостійність української республіки, створити український економічний центр. Оскільки просто розширення повноважень органів РСФРР на українські губернії — нераціональне й призводить до кепських наслідків[239].

Перемовини тяглися з 6 листопада до 26 грудня 1919 року, а потім, після перерви, з 5 лютого до 22 лютого[240] 1920-го. Після відновлення радянської влади в Україні боротьбисти балотувалися на виборах до рад у березні 1920-го й виступали за самостійну радянську Україну, у відповідь на що КП(б)У виключила їх із органів влади всіх рівнів[241]. 26 лютого 1920 року Комінтерн офіційно відмовив боротьбистам у членстві та звинуватив їх у «націоналістичних ухилах»[242], великою мірою через те, що вони обстоювали окрему українську Червону армію[243]. Проте зрештою Москва наказала прийняти боротьбистів до КП(б)У, і цей крок було здійснено на IV конференції КП(б)У 20 березня, коли Шумського та Блакитного обрали до Центрального комітету. Було організовано спільну більшовицько-боротьбистську перевірку тих, кого могли взяти до партії, і для тих, кого все ж таки було прийнято, партійний стаж зараховувався з дати вступу до партії боротьбистів. Із близько 5000[244] боротьбистів приблизно 4000 прийняли до КП(б)У[245]. Кілька днів по тому ЦК боротьбистів зібрався востаннє, щоб оголосити розпуск партії та закликати своїх членів вступати до КП(б)У[246].

Більшовики в пошуках політичного курсу

Об’єднання боротьбистів із КП(б)У не відбулося би без суттєвої зміни в політиці більшовиків порівняно з тим, що вони робили за п’ятаковщини. Справді, навіть уряд П’ятакова та Раковського намагався дещо полестити українцям у їхніх національних прагненнях, пообіцявши всім право здобувати освіту рідною мовою чи організувавши офіційну підготовку до святкування Дня Шевченка[247]. Після початку відступу Денікіна наприкінці 1919 року українська проблема знову набула актуальності, і разом із наступом Червоної армії більшовики заявили, що поважатимуть права українців. Серед таких заяв особливо вирізняється резолюція ЦК РКП «Про Совітську владу в Україні», лист Леніна «Лист до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним» та звернення Троцького до Червоної армії, коли та вступила до України.

Ленін особисто складав резолюцію «Про Радянську владу»[248], котру ухвалили ЦК РКП і VIII Всеросійська конференція РКП. Резолюція ще раз підтверджувала позицію щодо федерації радянських республік, яку проголосили 1 червня і яка була рівнозначна поглинанню Росією України та Білорусі, але також вимагала від комуністів ужити всіх можливих заходів, щоб усунути будь-які перешкоди розвиткові української мови та культури, надати можливість українцям здобувати освіту українською мовою, використовувати рідну мову під час звернення до державних органів, і щоб комуністи не шкодували зусиль, повертаючи на свій бік бідняків та середняків[249].

Ленінський «Лист до робітників і селян України», опублікований[250] 28 грудня 1919 року, було спрямовано на читачів саме в Україні, і в ньому проливалося світло на низку питань, зокрема й тих, які розділяли більшовиків та боротьбистів. Ленін захищав ідею російсько-української федерації й водночас вказував на те, що російським комуністам слід попрацювати над тим, аби подолати власний націоналізм. Комуністи, писав він, є інтернаціоналістами, що виступають проти всіх націоналізмів в ім’я інтернаціоналізму. Вони присвячують себе повній національній рівності. На чолі радянського українського уряду, як пояснював Ленін, стояв Всеукрревком[251], до складу якого увійшли й комуністи, і боротьбисти. Різниця між двома групами, як він її бачив, полягала в тому, що боротьбисти були віддані ідеї незалежної України, тоді як серед комуністів хтось підтримував її, а комусь вона була не до вподоби[252]. На думку Леніна, останні не хотіли, щоб це питання розкололо революціонерів. Проте лист не пояснював, як можна було б владнати питання таким чином, щоб задовольнити всіх[253].

У своєму зверненні до бійців Червоної армії Троцький заявив: «Ви звільняєте братську країну від насильників», і проголосив, що «Україна — це край українських робітників та трудового селянства». Лише українські робітники й селяни, як писав він, «мають одиноке право управляти своєю власною країною». Троцький застерігав, щоб ніхто не смів їх кривдити. А також зазначив, що Україна стане незалежною радянською республікою. Таке враження, що адресатом цього послання були українці, а не безпосередньо ті, кому воно формально адресувалося[254].

Такі твердження не просто пропагандистські, вони справді вказують на реальні зміни в поглядах Леніна. Пізніше він наполягав на тому, що республіки мають права, гарантовані їм радянською конституцією, а це свідчить про те, що така зміна виходила за межі поглядів на культуру й сягала політичної сфери. Разом із тим значні політичні зміни було відкладено через перемогу демократичних централістів Сапронова на IV конференції