Читати книгу - "Таємна історія"

— Це звучить безглуздо, але він недовчився в школі два класи; ну а скільки універів, по-твоєму, згодилися б прийняти до себе невдаху, що вилетів зі старшої школи? Потім — обов’язкове тестування. Генрі відмовився його складати. Може, він би й потрапив у верхню частину рейтингу абітурієнтів, але в нього якесь естетичне неприйняття цієї тестової системи. Можеш собі уявити, ким він виглядав в очах приймальних комісій? — Чарльз зробив іще один ковток. — Ну а як ти тут опинився?

Вираз його очей неможливо було прочитати.

— Програма сподобалася.

— Гадаю, для нашої приймальної комісії це неабиякий раціональний аргумент.

Мені бракувало склянки з водою. У кімнаті стало спекотно, у горлі пересохло, а віскі лишало жахливий присмак, хоча саме віскі якраз виявилося непоганим. Насправді воно було добрим, просто в мене все ще тривало похмілля, я не їв цілий день, і мене вмить стало нудити.

У двері стукнули один раз, а потім аж загрюкотіли. Не кажучи ані слова, Чарльз допив своє віскі до дна й відступив на кухню, а Камілла рушила відчиняти двері.

Навіть крізь шпарину ледь прочинених дверей я помітив блиск дрібних круглих окулярів. Прозвучало лунке «привіт» хором, і ось вони ввійшли: Генрі, Банні, що тримав паперовий пакет з універмагу, та величний у своєму довгому чорному пальті Френсіс — він, у рукавичках, тримав за шийку пляшку шампанського. Зайшовши останнім, він нахилився поцілувати Каміллу — не в щоку, а в губи, — гучно та смачно при цьому причмокнувши.

— Привіт, серденько, — промовив він. — Ми так вдало помилилися. Я приніс шампань, а Банні прителіпався зі стаутом, тож можна буде забабахати «чорно-рудий» коктейль. Що в нас сьогодні на вечерю?

Я підвівся.

На якусь частку секунди всі замовкли. А потім Банні тицьнув свій паперовий пакет Генрі й підійшов потиснути мені руку:

— Ну-ну. Тільки погляньте, це ж мій співучасник злочину! — проказав він. — То ти не проти ще раз потрапезувати разом, еге ж?

Він поплескав мене по спині й заторохтів. Мене кинуло в жар, стало млосно. Мій погляд бігав по кімнаті. Френсіс говорив до Камілли. Генрі, усе ще біля дверей, ледве кивнув мені й майже непомітно всміхнувся.

— Пробач, — сказав я Банні, — я відійду на хвилинку.

Кухня, до якої я втік, навіювала думки про будинок старої людини, її червоний лінолеум геть зачовгали ногами, а двері (згідно з духом усього помешкання) вели на дах. Я налив собі склянку води з-під крана і вдув її за один ковток — як воно буває в таких випадках, надто швидко й надто багато. Чарльз біля відкритої духовки штрикав виделкою в баранячі реберця.

У шостому класі мені довелося побувати на екскурсії по м’ясокомбінату, і з того часу від м’ясних продуктів я переважно крутив носом; запах баранини мене не спокусив би й у набагато ліпших обставинах, а враховуючи мій нинішній стан, він узагалі здавався особливо відразливим. Двері на дах підпирав кухонний стілець, і з-за проіржавілого дверного полотна свистів протяг. Я ще раз наповнив склянку й підійшов до дверей ближче. «Вдихай глибоко, — думав я, — свіже повітря — це твій шанс…» Чарльз опік палець, вилаявся і грюкнув кришкою духовки. І, здається, не очікував побачити мене тут, у себе за спиною.

— О, привітулі, — промовив він. — Щось сталося? Тобі освіжити чарку?

— Ні, дякую.

Він зазирнув у мій посуд.

— Що тут у тебе? Джин? Де ти його викопав?

На кухню зайшов Генрі.

— У вас не знайдеться таблетки аспірину?

— Ось тут. Тобі налити чого-небудь?

Генрі вкинув пару пігулок у жменю, дістав ще кілька загадкових капсул із кишені й запив усе це склянкою віскі, яку йому запропонував Чарльз. Пляшечку з аспірином він залишив на буфеті, то я крадькома спробував і собі витрусити пару штук. Але це не пройшло повз увагу Генрі.

— Тобі зле? — по-доброму поцікавився він.

— Та просто голова розболілася, — відповів я йому.

— Сподіваюся, вона ж хоч не мучить тебе регулярно?

— Що? — встряв у розмову Чарльз. — Тут усі занедужали?

— Чому тут усі зібралися? — ображено озвався до нас із коридору лункий голос Банні. — Коли ми вже сядемо їсти?

— Зажди, Бане, ще хвилинка.

Коркоран неквапом зайшов на кухню й зазирнув через плече Чарльза, розглядаючи тацю з реберцями, які той тільки-но зняв із ґратки.

— Здається, вже готові, — промовив він, потягся по крихітний шматочок, узяв його за кісточку й заходився обгризати.

— Банні, не треба, я тебе прошу, — проказав Чарльз. — А то решті потім не вистачить.

— Ви ж мене голодом морите, — з повним ротом проплямкав Банні. — Я аж заслаб.

— То погризеш після всіх кісточки, — грубо відказав йому Генрі.

— Стули пащеку.

— Бане, справді, ну хоч хвилинку почекай, га? — не здавався Чарльз.

— Окей, — погодився Коркоран, але в ту ж мить поцупив іще одне реберце, коли Чарльз повернувся до нього спиною. По руці збігла цівочка рожевуватого соку й зникла десь у манжеті.

Я, мабуть, не сказав би, що вечеря не вдалась, але й пройшла вона не надто добре. Хоча я не зробив нічого тупого та не бовкнув нічого зайвого, все одно почувався забутим усіма та роздратованим. Я мало говорив і ще менше їв. Більшість діалогів крутилися навколо подій, у сутність яких мене ніхто не втаємничував, і навіть вставні репліки Чарльза, якими той намагався пояснити ті чи інші речі, не стали аж надто помічними. Генрі з Френсісом нескінченно сперечалися про відстань, на якій стояли солдати в шикуванні легіону: пліч-о-пліч (як стверджував Френсіс) чи за три-чотири фути один від одного (на думку Генрі). Ця дискусія спричинила ще довшу, нуднішу й ще менш зрозумілу мені суперечку про первісний хаос за Гесіодом[49], який варто вважати просто порожнечею чи хаосом у сучасному розумінні. Камілла поставила Жозефіну Бейкер[50], а Банні зжував мою порцію м’яса.

Я рано від них пішов. Френсіс і Генрі обидва пропонували підкинути мене додому, але чогось мені від цієї пропозиції стало тільки гірше. Я відповів, що хотів би прогулятися пішки, подякував і, посміхаючись, не розвертаючись до них спиною, вибрався із квартири в якомусь ошалілому стані, розпашілий від колективного погляду, сповненого прохолодної допитливої опіки.

Іти до студмістечка було недовго, хвилин п’ятнадцять, але надворі ставало холодно, голова продовжувала боліти, а весь вечір оселив у мені гострі відчуття неадекватності та провалу, що дужчали з кожним наступним кроком. Я безжально ганяв події вечора туди й назад, прокручував у голові, намагаючись пригадати конкретні слова, промовисті інтонації й тонкі образи чи вияви доброти, які я міг не помітити, і мій розум