Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

«З особистих причин,— писав я,— мені дуже не хотілося б від’їжджати з В’єтнаму. Не думаю, що я зможу плідно працювати в Англії, де в мене будуть труднощі не тільки фінансового, а й сімейного характеру. Повірте, якби я міг, то зовсім кинув би службу, аби тільки не повертатися в Англію. Я пишу про це, щоб Ви зрозуміли, як мені не хочеться їхати звідси. Ви, мабуть, не вважаєте мене за поганого кореспондента, а я звертаюся до Вас з таким проханням уперше».

Потім я переглянув свою статтю про бій під Фат-Дьємом, щоб і її надіслати через Гонконг. Тепер французи не будуть дуже заперечувати — облогу знято, і поразку можна змалювати як перемогу. Після цього я розірвав останню сторінку листа до редактора: не варто було говорити про «особисті» причини, бо це тільки дало б привід для непристойних жартів. Всі й так знали, що кожний кореспондент має «тубільну» коханку. Головний редактор покепкує з цього приводу в розмові з черговим редактором, а той з заздрістю думатиме про це, повернувшись у свій будиночок в Стретгемі й вкладаючись спати поруч з вірною дружиною, яку привіз з собою багато років тому з Глазго. Я так виразно уявляв собі той будиночок, в якому годі сподіватися на милосердя: поламаний триколісний велосипед у передпокої, розбита кимось із домашніх улюблена люлька, а у вітальні — дитяча сорочка, до якої ніяк не пришиють гудзик. «Особисті причини». Я не хотів би, щоб потім, за чаркою в прес-клубі, мені нагадували про Фуонг жартами.

У двері постукали. Я відчинив, і слідом за своїм чорним собакою до кімнати ввійшов Пайл. Він поглянув через моє плече і побачив, що в кімнаті нікого нема.

— Я сам,— сказав я.— Фуонг пішла до сестри.

Пайл почервонів. Я помітив, що на ньому розмальована гавайська сорочка, правда, порівняно скромна. Мене це здивувало: невже його звинувачено в антиамериканській діяльності?

— Сподіваюсь, я не завадив...— сказав він.

— Звичайно, ні. Хочете випити?

— Дякую. У вас є пиво?

— На жаль, ні. Ми не маємо холодильника, доводиться посилати по лід. А може, вип’єте віскі?

— Якщо можна, трошечки. Я не люблю міцних напоїв.

— Не розбавляти?

— Більше содової, якщо є.

— Я ще не бачив вас після Фат-Дьєма,— сказав я.

— Ви одержали мою записку, Томасе?

Назвавши мене на ім’я, він ніби заявив цим, що не жартував тоді, не маскувався, що він прийшов забрати Фуонг. Я помітив, що його коротке волосся було недавно підстрижене; може, навіть і гавайська сорочка мала відігравати роль шлюбного оперення самця?

— Одержав,— сказав я.— Мені хочеться дати вам доброго стусана.

— Звичайно,— сказав він,— ви маєте на це право, Томасе. Але в коледжі ми займалися боксом, до того ж я набагато молодший.

— О, тоді це був би хибний крок з мого боку.

— Знаєте, Томасе, я певен, що ви відчуваєте те саме: я не хочу говорити про Фуонг поза очі. Я сподівався, що вона вдома.

— А про що ж нам тоді говорити, про пластмасу? — Я не мав наміру приголомшити його цим запитанням.

— Хіба ви знаєте? — здивувався він.

— Фуонг мені розповіла.

— Як вона могла...

— Заспокойтеся, про це знає все місто. Та хіба це так важливо? Ви що, іграшки будете робити?

— Ми не любимо, щоб про нашу допомогу знали все. Ви ж уявляєте собі, що таке конгрес, та й сенатори сюди приїжджають. Ми мали великі неприємності з нашими загонами по боротьбі з трахомою, тому що там застосовувано не ті ліки.

— І все ж я не розумію, для чого вам потрібна пластмаса.

Його чорний собака сидів посеред кімнати, займаючи надто багато місця, і важко дихав; його язик скидався на Довгий підгорілий млинець. Пайл відповів туманно:

— Розумієте, ми хочемо звести на ноги деякі галузі місцевої промисловості, і нам доводиться остерігатися французів. Вони хочуть, щоб усі товари купувались тільки у Франції.

— Вони мають рацію. Війна потребує грошей.

— Ви любите собак?

— Ні.

— А я гадав, що англійці дуже люблять собак.

— Ми впевнені, що американці люблять долари, але і тут, мабуть, є винятки.

— Не знаю, як би я жив без Герцога. Повірите, іноді почуваюся таким самотнім...

— У вас стільки товаришів по роботі...

— Першого мого собаку звали Принц. Я назвав його так на честь Чорного принца. Пам’ятаєте, того хлопця, який...

— Вирізав усіх жінок та дітей у Ліможі?

— Цього я не пам’ятаю.

— Підручники з історії це замовчують.

Скільки разів доводилося мені бачити, як вираз болю і розчарування з’являвся в його очах і на устах, коли дійсність не відповідала його романтичним уявленням, що їх він плекав з такою любов’ю, або коли хто-небудь, кого він любив і поважав, падав нижче від того високого рівня, на який він його підніс. Одного разу, пам’ятаюся спіймав Йорка Гардінга на грубій помилці, і мені довелося довго втішати Пайла.

— Людям властиво помилятися,— сказав я.

Він зніяковіло засміявся і промовив:

— Ви можете вважати мене за дурня, але... розумієте, мені здавалось, що Йорк майже непогрішимий. — А тоді додав: — Він дуже сподобався моєму батькові, хоч вони й зустрічалися лише раз, а моєму батькові не так легко догодити.

Великий чорний пес, якого звали Герцог, досхочу насопівшись і почуваючи себе хазяїном у кімнаті, встав і почав обнюхувати кутки.

— Чи не могли б ви звеліти своєму собаці сидіти спокійно?

— О, пробачте, будь ласка. Герцог! Сидіти, Герцог! — Герцог усівся і почав ретельно облизувати свої статеві органи. Я наповнив наші склянки і, проходячи повз Герцога, перервав його туалет. Тиша панувала недовго: Герцог заходився чухатись.

— Герцог такий розумний,— сказав Пайл.

— А що ж сталося з Принцем?

— Ми були на фермі в Коннектикуті, і його переїхала машина.

— Вас це дуже засмутило?

— Звичайно. Я довго згадував його. Він для мене так багато важив, але завжди треба бути розсудливим. Однаково назад його не повернеш.

— А якщо ви втратите Фуонг, ви теж будете розсудливим?

—