Читати книгу - "Наречена для Демона., Галина Курдюмова"

Світ почав перевертатися, а ми з Миртом посипалися, як яблука з ящика, що впав з візка. На щастя, скляні стіни виявилися не твердими, вони м'яко пружинили, не дозволяючи розбитися на смерть. Аерон перекинувся в повітрі декілька разів і врізався ребром в озеро, придавивши при цьому монстра, який викинув щупальце. Про це ми здогадалися, почувши рев, який перемежовувався з вереском, що проник навіть крізь надійну звукоізоляцію. Чудовисько ще трохи поколупалося, через що аерон здригався та хитався, і затихло. А ми нарешт, змогли піднятися, хитаючись від запаморочення.

 - У повній безпеці, так? - прошипіла я крізь зуби.

 - Хтось зіпсував гармати та захисний екран! - огризнувся Мирт. - Інакше з аероном нічого не сталося б!

 - Добрі люди, тобто, демони, постаралися.. І що тепер?

Частина аерону опинилася під водою і біля мого боку безшумно клацнула зубаста паща величезних розмірів, змусивши відсахнутися. Мирт подав мені руку, і ми забралися на пульт, отримавши можливість розглянути, куди потрапили.

Так, якийсь праліс, та ще й населений чудовиськами небаченими.

 - Тут ми в безпеці, спробуємо викликати допомогу, - демон потягнувся до браслету, що був у нього на лівій руці.

- Угу, якщо ти думаєш, що хтось рвонеться в зону, звідки ніхто ще не вийшов живим, щоб нас рятувати... - буркнула я.

 - Я - онук Верховного! - розлютився Мирт, але тут же охолов. - Зв'язок не працює. І енергією я тут скористатися не можу... Таке багатство було, а зараз це - абсолютно безглузда штука!

 - І що нас чекає? - обережно запитала я.

 - Тепер ніхто і ніколи не дізнається, куди ми поділися, - на повному серйозі відповів Мирт.

 - У сенсі? Що, складати ручки і помирати?

 - Ну, навіщо ж так відразу... Поки ми перебуваємо всередині, ніхто не зможе нас вивудити на обід. Їжі десь на місяць вистачить, якщо економити - на півтора...

 - А потім?

 - А потім можемо спробувати ловити місцеву фауну, - кивнув він на озеро, де з води стирчало зо два десятки очей, як жаб’ячі, тільки десь в тисячу разів більші. - Або вона нас. Кому пощастить. І щось мені говорить про те, що фора буде у місцевих. Так, трахатись тепер можна вільно. Навіть якщо залетиш, народити не встигнеш.

 - Дуже оптимістично! - я вдарила демона кулаком. - Ти думаєш, що я буду сидіти тут, догоджаючи тобі і чекаючи кінця?

 - А що ти пропонуєш робити?

 - Спробувати вибратися.

 - Вибратися з аерону можна, тоді тебе з'їдять не через півтора місяці, а набагато раніше, - Мирт кивнув на пролітаючого  над озером «птаха», що віддалено нагадував птеродактиля.

Я зіщулилася.

 - Все одно, я не буду чекати, поки зовсім заслабну від голоду. Ти як хочеш, а я йду. Я ж не демон, щоб приречено приймати свою долю. Я буду боротися, я - людина.

Демон демонстративно покусав губи:

 - Добре. У гіршому випадку нас просто раніше зжеруть. Яка різниця, коли вмирати, якщо все одно знаєш, як. Тільки потрібно максимально підготуватися до походу, зібрати необхідні речі, продукти. А то раптом ці тварюки виявляться неповороткими і не зможуть нас оприбуткувати відразу ж, як тільки ми висунемо голови...

Я посміхнулася і кивнула. Все ж одній йти зовсім стрьомно було. Але, навіть якщо б Мирт залишився, я б все одно пішла. Так, страшно. Так, не хочеться вмирати в зубах якогось монстра. Але сидіти і чекати смерті - в сто разів гірше! Не хочу, не буду!

Порившись в потайничках аерону, Мирт відшукав і зручні рюкзаки, і аптечку, і деякі необхідні в поході речі типу запальничок, ножів, топірця і мотузки. Видно, старий не гребував урізноманітнювати своє життя туризмом. Від намету довелося відмовитися на користь продуктів, взяли тільки дві ковдри. І так вже було важко, хоч мій рюкзак демон наповнив значно оменше, ніж свій. Ще у мене серце розривалося від необхідності залишити подарунки, які для мене купила Лінда, але здоровий глузд жваво роз'яснив йому, що місцеві монстри не оцінять, якщо я вийду в коктейльній сукні і на підборах-шпильках. Тому довелося одягнутися максимально зручно, в шкіряний костюм та чоботи, наряд, яким я збиралася «вбити» всіх в нічному клубі, а все інше просто кинути. Що поробиш? Головне, самим залишитись живими.

Перед виходом ми ще максимально втрамбували у себе різну смакоту, тому що з собою взяли тільки те, що точно не зіпсується без холодильника. Була спокуса пробути тут ще кілька днів, щоб не залишати їжу, яку не змогли взяти з собою, та ні. Задумав - роби. Інакше з кожним днем ​​все сильніше будуть опановувати тобою сумніви, все важче буде зрушити з місця.

Задумав - роби.

Залишилося тільки розробити хоч якийсь план, як нам вибратися на сушу. У воду лізти не можна, це без обговорень. Цю аксіому підтверджували зубастики, що билися у вікна та дивилися так жалісно на обід, який не могли дістати, тобто, на мене з демоном. Інші монстрики мирно чекали нас, висунувши з води тільки лупаті очі. На щастя, той, у кого безрозмірні щупальця, спочив під вагою аерону. Трохи поміркувавши, ми прийшли до висновку, що вибратися можна тільки за допомогою дерев, що схилили гілки майже до верхньої частини застряглого в озері апарату. З великими труднощами, але нам вдалося дістатися до ребра аерону. І тут Миртові довелося підсадити мене, щоб я дістала до найближчої гілки. Коли я видерлася, гілка під моєю вагою прогнулася, дозволивши і демонові вхопитися за неї. Правда, поки він заліз, я ледь не впала, але, на щастя, нам вдалося втриматися. Навкарачки поповзли ми до стовбура. Я видихнула, коли змогла, нарешті, встати і притиснутися до його шорсткої кори. Подивилася на Мирта, який був вже близько, і раптом помітила чорну тінь, що стелилася за ним.