Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Ми від’їхали від будинку Даса і взяли курс на міст через Говрах, перетнули його і продовжили шлях на північ, за місто. Праворуч від нас поміж дерев видно було річку, яка торувала собі шлях крізь пласку рівнину Бенгалії. Пункт нашого призначення — містечко Рішра — був за десять миль угору по ріці, де джунглі поступалися коптильням і тим темним сатанинським фабрикам, які Блейк[12] залюбки б спалив, якби вони повернулися до Англії. У листі, що нам доставили, йшлося, що в містечку сталося вбивство і місцева поліція вважає свій рівень не таким високим, щоб його розслідувати, тож вони зателефонували на Лал-базар. Це означало, що жертва — британець чи щонайменше європеєць. Хтось, мабуть, повідомив лорду Таггарту, бо більше ніхто не міг би доручити цю справу нам із Не Здавайся.

Автівка уповільнилась і повихляла побитим шляхом, як той п’яничка, що повертається додому після веселої нічки, і незабаром над навісом джунглів визирнули перші димарі, викидаючи в заплямоване сажею небо клуби чорного диму.

Уздовж дороги почали з’являтися обшарпані місцеві халупки з цегли та бамбука; ми проїжджали повз малесенькі крамнички, чайні, де сиділи безтурботні старі, повз собак-парій та блукаючих корів, повз усі уламки життя індійського містечка. Місцеві будинки поступилися спорудам фосфатних заводів за високими мурами і джутовим фабрикам, оточеним валами, усипаним угорі битим склом, аби відлякати злочинців та лиходіїв.

Водій зупинив авто і хрипким голосом запитав дорогу у худорлявого місцевого хлопця, який проходив повз нас із велосипедом на буксирі. Той відповів із байдужістю, майже з зухвалістю, вказав уперед по дорозі і пробелькотів кілька нечленороздільних слів бенгальською. Подякувавши кивком, наш водій завів мотор і рушив, тоді повернув ліворуч і продовжив шлях вузеньким провулком, зупинився перед приземкуватою будівлею з пофарбованими бордовим стінами і написаною від руки вивіскою «Поліційний відділок Рішри» над входом і намальованою емблемою Імперської поліції.

Ми з Не Здавайся вийшли й потупцяли до відчинених дверей.

Усередині відділок не дуже відрізнявся від інших подібних провінційних закладів; це означає, що світло було тьмяним, а коридори — брудними, і керував усім апатичний констебль, для якого рівень енергії, потрібний, аби виструнчитись і віддати честь, був геть недосяжним.

— Хто тут головний офіцер? — запитав я.

Чолов’яга почухав друге підборіддя.

— Сержант Ламонт, сагибе,— відповів він.— Але зараз його тут немає.

— Де можна його знайти?

Він подався вперед, нахилившись над столом, заваленим теками, і очі його розширилися.

— Сагиб Ламонт у медичній клініці Шанті-да,— прошепотів він.— Оглядає мертве тіло.

— Тіло знайшли тут? — запитав Не Здавайся.

Від жаху констебль нахмурився.

— Ні, сер.

— Його забрали з міста злочину?

Він енергійно закивав:

— Саме так.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Де клініка? — спитав я.

— Дуже близько, сагибе. На Калітала-лейн, біля ставка. Знаєте крамницю Ґаур-да? Біля неї.

Я покосився на Не Здавайся, а той зітхнув і видав констеблю добрячу порцію добірної бенгальської лайки. Дві хвилини по тому з виглядом побитого собаки той підтюпцем відвів нас брудним провулком до побіленого будинку з вилинялим червоним хрестом і кількома словами місцевим діалектом на вивісці поруч із дверима.

Коли ми підійшли, звідти вийшов британський офіцер в поліційному однострої кольору хакі і кашкеті і запалив сигарету. Помітивши нас, він хутенько сунув недопалок у кишеню, зійшов з веранди й покрокував до нас.

— Сержанте Ламонте?

— До ваших послуг, сер,— кивнув він і протягнув руку.

На вигляд йому було десь під тридцять, і він був у чудовій фізичній формі, що підтверджувало те, з якою силою він потиснув мою руку.

— Віндгем,— представився я.— З карного розшуку на Лал-базар. А це сержант Банерджі.

— Радий, що ви тут,— озвався він.— У цій частині світу ми не часто маємо справу з убивствами.

Говорив він із шотландським акцентом. І це зрозуміло. Від Рішри шапкою кинути — і Серампур, а Серампуром фактично заправляє братство тартанів.

— Де тіло? — запитав я.

Ламонт махнув рукою за спину.

— Всередині.

— Ви забрали його з місця злочину?

— Мусили. Наказ із Серампуру. Воно привертало до себе увагу. Народ тут войовничий, капітане. І такі речі можуть призвести до біди.

Як на мене, вбивство вже підпадало під визначення «біда», але вказувати на це не мало сенсу.

— Є якісь здогадки щодо особистості жертви?

— Ага.— Ламонт ледь помітно кивнув головою.— Жінка на ім’я Рут Фернандес.

— Іноземка? — поцікавився я. Це б пояснювало, навіщо покликали Лал-базар.

— Як сказати,— відповів Ламонт.

— Тобто?

— Залежить від того, кого вважати іноземцем.

Ламонт провів нас усередину, крізь малесеньку приймальню з пустими ослонами уздовж двох стін, крізь двері, запнені завісою, у кімнату, у кінці якої були ще одні двері, які охороняв констебль.

— У Рішрі лікарні немає,— пояснив він. Констебль відійшов убік.— Найближчий шпиталь у Серампурі, але я подумав, що краще перенести тіло сюди.

— Чому у мене складається таке враження, сержанте, що Серампуру не дуже хочеться проводити це розслідування? — запитав я.

— Річ не в тім, сер. Просто, розумієте... Політична ситуація і таке інше...

Тіло лежало на металевому столі в центрі кімнати, прикрите білим простирадлом, і вже почало тхнути. Ламонт підняв верхню частину простирадла, відкривши обличчя місцевої жінки, чи радше того, що від неї лишилося. Я відсахнувся, мене ніби по голові вдарили. Очей не було: вирвані так само, як і в убитого чоловіка у Тангрі, на їх місці лишилися дві закривавлені западини. Губи інкрустовані кров’ю. Я підійшов ближче, зібрався з мужністю і взявся за простирадло. Стягнув його нижче, відкриваючи верхню частину торса. Жінка була не в сарі, а в заплямованій кров’ю блузі. На грудях — сліди від двох колотих ран, по одній з кожного боку. Я відступив назад, схопився за стілець, бо кімната пішла обертом.

Два вбивства з