Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Ларинда-травниця прокинулася сьогодні від дивного передчуття. Наче ось-ось має відбутися зустріч, яка змінить не лише її життя, а й життя цього забутого духами села. І було в цьому щось... незвичайне. З одного боку, таке відчуття відвідувало її щоразу, коли заварений із водоростей Чорних Боліт відвар перестоював довше за необхідне. У такі моменти чого тільки не ввижається. Але, з іншого боку, востаннє вона так тісно спілкувалася з духами близько тижня тому. І беладону вона вже три дні, як не курила. І жодних крапель грейткіллської гадюки в очі. Навіть вугілля мерехтливих дерев не нюхала. Загалом, учора і сьогодні Ларинда була цілком тверезою жінкою. Особливо сьогодні, бо вона ще навіть не вставала з лежанки. Але її все ще не залишало дивне відчуття. Тоді вона піднялася на ноги, твердо вирішивши запитати у духів Природи про майбутні зміни.

Пожертвуваного кролика духам цього разу виявилося замало, довелося додати до трапези безтілесних ще й пару літрів власної крові, і ось знесилена, але дуже задоволена травниця змогла-таки отримати відповідь. До них ішов він. Той самий, про якого їй говорила її мати, а матері говорила бабця, а бабці... ніхто нічого не говорив, бо прабабка німою була. Але явно щось мугикала і показувала жестами. Тож, пророкований поколіннями тому Старший ось-ось мав з'явитися на селі.

Знаючи духів, у яких інколи все досить туго зі сприйняттям часу, Ларинда розуміла, що їх «ось-ось» може означати як через кілька днів, так і через кілька років. Але чого вона точно не чекала, то це незнайомого запаху, що раптово розлився біля її вхідних дверей і, власне, стукоту в ці самі двері.

– Дозвольте?

– Рррр… Гхр-гхр… Рррр! – Намагаючись прокашлятися, Ларинда згадала про прабабку. Людською мовою Ларинда не говорила десь із тиждень. Не дивно, що з першого разу їй не вдалося.

– Дозволяю! – Зрештою, впоралася з собою знахарка.

І він увійшов. Спершу світло, що хлинуло від дверного отвору, мало не засліпило жінку, але коли двері знову зачинилися, а в кімнату повернулася блаженна темрява, господиня будинку на всі очі витріщилася на нього, на Старшого. Найдивніше, що якби не запевнення духів і не до божевілля тонкий, на межі нюхових здібностей відьми аромат, що йшов від гостя, вона б нічого й не запідозрила. Бо на перший погляд перед ним стояв звичайний, хай і дуже сильний, маг Землі. Зовні взагалі нічого особливого. Середнього зросту, темні очі, коротке волосся кольору плодів каштана, що стирчить на всі боки, ніс-картопля. Таких по навколишніх селах прірва шастає.

– Вітаю тебе, Лариндо, онуко Ліони. – Промовив маг. І, мабуть, щось зробив. Тому що з цього моменту змінилося все.

Перед відьмою наче встав її бог і батько в одній особі. Батько, котрого вона ніколи не знала. Неймовірна дочірня любов, невідома їй раніше, заповнила її до країв. Здавалося, що, якщо Він накаже зараз померти, вона помре. Якщо запропонує вирізати під корінь рідне село – вона зробить це без жодних вагань. Щастя, що наповнило її, було навіть сильніше, ніж коли вона одного дня одразу спробувала і краплі гадюки, і беладонну. Тепер вона розуміла, що постійно говорили жінки її роду! Ось тільки…

– Здрастуйте, Володарю… Зустріти вас у цьому житті – найвища честь для мене. Тільки ось Ліона – моя прабабка, а не бабуся. Бабусю Леонорою звали. А матінку – Лісою. – Зніяковіло промовила травниця.

– Якась нездорова тяга до однієї й тієї ж літери… – Надіслав мислене повідомлення Грегору Хісс. Але геомант це проігнорував.

– Прабааааабка?.. – Зовсім по-сільському почухав потилицю Архімаг. – Плодючі ви. Так, а де ж решта сім'ї?

– Так одна я, Во...

– Припиняй. Клич мене майстер Грейткіллс. Або Ваше благородіє. То де, кажеш, решта членів твоєї родини?

– То померли, Ваше благородіє… – Все ще заворожено дивлячись на гостя, знизала плечима травниця.

– Як, померли?.. Від старості не могли ж?

– Ні, звичайно...

– Збройний конфлікт?

– Та якби ж…

– Набіги чудовиськ з Чорних Боліт?

– Та де там…

– В ім'я Мокоші, жінко, що сталося з твоєю родиною? – Гаркнув у результаті майстер Грейткіллс. – За твоїми словами, має бути цілих чотири покоління, чому залишилася лише ти?!

– Не гнівайся, Старший! Скажу, зараз усе скажу. – Тремтячим голосом, сама себе не впізнаючи, пропищала Ларинда. – Значить, прабабка впала з вершини Червоної Гори, та просто в жерло. Під час полювання, чи що її туди потягло – про те не знаю. Лишень оплавлені буси й залишилися від неї...

– Ліона… Червона Гора… То он як… – Геомант втомлено закрив очі. Обличчя його скривилося, наче від болю. Але коли він знов подивився на хазяйку хати, Ларинда побачила у зелених очах рішучість і, чомусь… надію.?.. – Продовжуй, будь ласка, я слухаю тебе.

– Звісно, Ста… Ваша милість. Тож, бабку споїв якийсь заїжджий дроу. Сіли з ним за стіл, та як почнуть хльостати весь той жах, що він із собою притяг. А як дійшло діло до сліз глибинних хробаків – так все нутро бабці і пропалило вщент. І стілець під нею. Та чого вже тут – он і дірка-то в підлозі, я все не лагоджу, в пам'ять про бабцю...

– Дроу змусив глибинних хробаків плакати?.. – Шоковано подивився на травницю Архімаг. Ця інформація навіть витягла Архімага з понурого стану. – Серйозний чародій, поважаю.