Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Також варто згадати іншого визначного імператора династії Мін. Чжу Ді (1360—1424), четвертий син імператора Хун У, прийшов до влади на початку XV століття після кривавих конфліктів із близькими родичами. Він вибрав ім’я Юнле, «Вічне щастя», і його правління було схоже на батькове — у суспільстві панувала відносна стабільність, умови життя головно поліпшувалися, а суворий режим намагався контролювати систему водойм. Саме Юнле переніс столицю з багатого, але спекотного Нанкіна (що його називають однією з китайських «пічок») до Пекіна. Він отримав «вічне життя» в анналах історії також тому, що добудував Великий китайський канал і відрядив армаду кораблів на чолі з євнухом Чжен Хе у Східну Африку.

Імператор Юнле також одразу продемонстрував волю до абсолютної влади. Він попросив одного з найповажніших істориків, Фан Сяожу, написати йому інавгураційну промову, але той відмовив. Як здавалося вченому, Юнле був зрадник, що не скорився волі батька. Фана засудили до смерті й мали розпилити навпіл по лінії пояса. Щоб показати зневагу до нового імператора, Фан порадив Юнле піти далі й вирізати його «рід у дев’яти поколіннях», як це передбачало давнє правило. Тобто 1. Самого злочинця; 2. Батьків злочинця; 3. Бабусь і дідусів злочинця; 4. Дітей злочинця (і партнерів дітей); 5. Онуків злочинця; 6. Партнера злочинця; 7. Батьків партнера; 8. Дядьків і тіток злочинця; і 9. Двоюрідних братів і сестер злочинця. Так, 800 родичів стратили перед Фановими очима. За легендою, після того як Фана розполовинили, він мокнув вказівний палець у кров і написав нею «узурпатор»[114].

У державі династії Мін не було формальних меж імператорської влади, а в системі керування — жодних контролювальних чи балансувальних механізмів. Тож це була вкрай сильна держава, але верховенство права у ній годі було шукати. Імператор страчував людей, коли вважав за потрібне, когось мобілізували на колективні роботи, коли, на думку держави, це було необхідно, а рабство й досі зоставалося поширеним явищем. Євнухів, яких зазвичай викрадали й позбавляли волі, кастрували та допускали до двору; з плином часу вони сформували бюрократію, що налічувала десятки тисяч осіб. Династія також наглядала за власними громадянами за допомогою величезної мережі шпигунів.

Як і державні утворення в інших суспільствах, династію Мін потрібно аналізувати на підставі завдань, які варто було розв’язати для існування суспільства, а не на підставі європейських уявлень про ідеальну державу. Період правління династії Мін загалом, попри великі розбіжності у вміннях імператорів, відзначається відносною стабільністю та гармонією. Сільське господарство розширювалося, а державу очолювали освічені високопосадовці. Через це династія слугувала і слугує прикладом того, що конфуціанська суспільна філософія — це основа доброго суспільства в Китаї. Є економічні та екологічні причини того, що саме така династія зуміла створити гармонію та стабільність і могла з певністю — принаймні в деякі періоди — зватися Сяйнистою. Усе вказує на те, що ця династія або її пізніші копії могли б існувати далі впродовж сотень років, ґрунтуючись на тій самій формі правління й технологіях. Утім, чимраз більша напруженість між мандаринами (чиновниками) та євнухами при дворі, постійні стихійні лиха, посилені змінами клімату, і промислова революція в Європі за короткий часовий відтинок перетворили Китай на другорядну країну й легку здобич для європейської експансії. Однак у XVI столітті в китайському суспільстві не було жодних політичних чи інтелектуальних рухів, які ставили б під питання притаманний династії погляд на людину чи хотіли б змінити всеохопну роль держави. Не з’явилося в суспільстві й жодних нових класів з економічними інтересами, які потребували б нового керівництва чи нового способу організації суспільства. Інакше кажучи, альтернативного шляху просто-таки не було.

Історія Китаю — це історія того, як бідніша на опади Північ поступово завойовувала родючіший Південь. На півночі вирощували пшеницю, а на півдні найважливішим сільськогосподарським продуктом був рис. З експансією на південь Китай став суспільством із широкою й різноманітною системою гігантських водних шляхів та водойм. Це заклало підвалини спеціалізації, унаслідок якої виникли передумови та потреба в національній і регіональній торгівлі. Величезне населення Китаю жило насамперед навколо великих водойм, які займали приблизно два мільйони квадратних кілометрів (що понад утричі більше за площу Франції). Ці річкові рівнини були такі родючі, що в XVI столітті їх населяла суттєва частина людства. Годі зрозуміти історію та розвиток Китаю, якщо не зосередитися на відносинах між людьми та річками, адже решта країни — це гірська місцевість (приблизно пів країни) і пустелі (приблизно чверть площі).

Китай був аграрним суспільством, де, вирощуючи посіви, люди переважно використовували різні форми штучного зрошення й контролювали річки та канали. За підрахунками, загальна площа території, яку штучно зрошували в період династії Мін, становила приблизно 90 мільйонів акрів (або майже вдесятеро більше, ніж уся посівна площа Норвегії 2018 року)[115]. Вважають, що династія Мін утричі збільшила посівну площу впродовж кількох десятиліть. Річ у тім, що за наказом імператорів тисячі канав, каналів і резервуарів, що були в жахливому стані, відреставрували й відремонтували, а також збудували чимало нових споруд. Династія відновила сильну державу, що було передумовою розширити та зміцнити зрошувальне землеробство — і навпаки. Поки держава забезпечувала селян водою й гарантувала їхню безпеку, позиції Мін посилювалися[116].

Представники династії Мін зважали на програми всіх колишніх успішних державних діячів в історії Китаю. Зокрема, вони намагалися дбати про спадок напівміфічного імператора Юя, який, за легендами, створив Китай і світ, приборкавши воду, майже 4000 років тому. Чимало культур ідуть слідами свого походження аж до того нечіткого обрію, де історія переплітається з міфами. У разі Китаю ця лінія проходить десь між 2200 і 2000 рр. до н. е. — саме тоді Юй приборкав Хуанхе й скерував воду з річкових рівнин у море.

Історія Китаю почалася, коли Юй, приборкавши водойми, отримав Небесний мандат і став імператором першої китайської династії — династії Ся. Ця традиція Небесного мандата важлива, щоб зрозуміти зв’язок між природою й суспільством загалом і зв’язок між водою та правителем у Китаї. Ідея про те, що правитель і панівна династія має мандат від неба, щоб керувати, неабияк вплинула на ставлення китайців до очільників держави. У добрі часи, як-от за міфічного Юя, це давало імператорові чимало легітимності. У складніші часи, коли, наприклад, погода і клімат змінювалися й не дощило чи коли річки затоплювали міста, швидко ширилися звинувачення в тому, що імператора позбавили Небесного мандата. Це призводило до селянських повстань, яких в історії Китаю трапилося сила-силенна.

Тож записана історія китайської цивілізації починається на берегах Хуанхе, річки, яку теж називають «матір’ю Китаю»[117]. Ця рання китайська цивілізація, що розвивалася майже одночасно з Індською, була класичною зрошувальною економікою. Однак вона розвивалася самотужки, не контактуючи з іншими, західнішими зрошувальними суспільствами, і водночас реалізувала найскладніші проєкти, пов’язані з контролем води.

Правителі династії Мін мали вдосталь знань про китайську історію, щоб розуміти, що економічний успіх і відносна стабільність династії були результатом