Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

Вона поглянула на своє відображення в дзеркалі. Бліде обличчя з великими сумними очима було зовсім не схоже на те радісне обличчя дівчини, якою вона була колись. Вона усвідомила, що повернути минуле неможливо, і єдиний вихід – це забутися.

 Маруся розчесала свої довгі коси, розглядаючи себе в потьмянілому склі. Раптом, з-за її плеча долинає ледь чутний шепіт. Маруся обернулася, але в кімнаті була лише вона сама. Здригнувшись, дівчина відійшла на крок від дзеркала.

І знову, ще чіткіше, вона почула голос. Це була Василина, її найкраща подруга з дитинства. Але ж вона померла кілька років тому... Зі страхом Маруся повернулася до дзеркала. І там, за її відображенням, стояла Василина. Її очі були сповнені печалі і якоїсь таємничої мудрості.

"Марусю," – прошепотіла Василина, її голос звучав як дзвінкий струмок, – "мені потрібно тобі щось розповісти."

Серце Марусі завмерло. Вона не могла відвести погляд від свого відображення.

"Ліза... вона підступна відьма," – продовжила Василина. Її голос наповнився гіркотою. – "Вона зачарувала Гриця приворотним зіллям. Відібрала його у тебе."

Світ навколо Марусі потемнів. Вона не могла повірити в те, що чула. Ліза, її подруга, здатна на таке?

"Вона підливала йому зілля в їжу кожного дня," – пояснила Василина. – "Тому він і покинув тебе. Він більше не твій Гриць."

Сльози покотилися по щоках Марусі. Вона відчувала себе зрадженою, обманутою. Все це час вона вірила, що Гриць її покинув з власної волі. Але тепер вона знала правду.

"Що мені робити?" – прошепотіла Маруся, відчуваючи себе безсилою.

"Ти повинна діяти," – відповіла Василина. – "Але спочатку впевнись моїм словам"

І з цими словами привид Василини зник, залишивши Марусю наодинці зі своїми думками. Дівчина стояла біля дзеркала, стискаючи в руках спідницю. В її серці вирувала буря емоцій: гнів, злість, розпач, але й водночас, рішучість. Вона не збиралася миритися з такою несправедливістю і вирішила зварити зілля днем що б використати його проти Лізи, а не помирати самій.

×××

Сонце лагідно пестило Лізине обличчя, відкидаючи на траву довгі тіні від струнких беріз. Легкий вітерець розносив солодкий аромат лугових квітів, створюючи атмосферу невимушеного щастя. Ліза, у білій сукні, що майоріла на вітрі, легко ступала по м'якій траві, очі її сяяли від радості. Вона збирала найрізноманітніші квіти: ніжні ромашки, яскраві маки, фіолетові дзвіночки та золотисті кульбаби. Кожна квітка була для неї маленьким сонечком, що наповнювало її серце теплом.

У кошику, який вона несла в руці, вже була ціла купа різнобарвних квітів. Ліза мріяла сплести з них вінок, такий же яскравий і красивий, як і її кохання. Вона уявляла, як з’явиться Гриць, і вона подарує йому цей вінок.

Її думки постійно поверталися до Гриця. Вона згадувала їхню першу зустріч, перше побачення, перше поцілунок. Серце її трепетало від щастя. Тепер вони були разом, і ніщо не могло їх розлучити. Ліза відчувала себе найщасливішою дівчиною на світі.

Коли кошик був повний, Ліза сіла на м’яку траву і почала плести вінок. Кожна квітка, яку вона брала в руки, нагадувала їй про щасливі моменти, проведені разом з Грицем. Вона усміхалася, думаючи про майбутнє. Їхнє життя було тільки на початку, і попереду їх чекало стільки всього цікавого і прекрасного.

Коли вінок був готовий, Ліза приміряла його. Квіти пахли свіжістю і молодістю. Вона відчула себе справжньою королевою. Її очі сяяли від щастя, а серце співало від кохання.

Ліза піднялася і попрямувала до річки, що протікала неподалік. Вона стала біля води і подивилася на своє відображення. Вона була прекрасна. І найголовніше – вона була кохана.

Сонце, що повільно опускалося за обрій, заливало небо багряними фарбами. Ліза стояла на березі річки, відбиваючись у спокійній воді, як у дзеркалі. Вона тримала в руках вінок, сплетений з найніжніших квітів, що пахли літом і коханням. Раптом, за її спиною почулися кроки. Обернувшись, Ліза побачила Гриця, який підходив до неї.

В його очах світилося захоплення і ніжність. Він був одягнений у світлу сорочку, розстебнуту на кілька гудзиків, що підкреслювала його засмаглу шкіру. Волосся, трохи розпатлане вітром, спадало на чоло, надаючи йому романтичного вигляду.

 – Який чудовий вінок, - прошепотів Гриць, наближаючись до Лізи.

Він взяв вінок з її рук і повільно поклав його собі на голову. Квіти ніжно торкнулися його волосся, підкреслюючи його молодість і красу. Ліза не могла відвести від нього погляду. Вона відчувала, як її серце б'ється швидше від хвилювання.

 – Я сплела його для тебе, - сказала вона тихим голосом.

Гриць посміхнувся і поцілував її руку.

 – Дякую, кохана, - прошепотів він. - Це найкращий подарунок.

Вони стояли на березі річки, обнявшись. Вечірній вітер ніжно колихав їхнє волосся, а сонце осяювало їхні обличчя теплим світлом. Все навколо було сповнене романтики і кохання. Здавалося, що весь світ існує тільки для них двох.

Раптом, Гриць підняв Лізу на руки і закружляв її в повільному танець. Вони сміялися і були щасливі. У той момент здавалося, що їхнє кохання буде тривати вічно.

Сонце остаточно сховалося за горизонтом, залишивши після себе яскраве багряне небо. Зірки одна за одною засвітилися на темному небосхилі, створюючи чарівну картину. Ліза і Гриць сиділи на березі річки, обнявшись.

 – У мене є невеликий сюрприз, - сказала Ліза, витягуючи з кошика невелику пляшечку з темного скла. - Це вино, яке я спеціально принесла для такого особливого вечора.

Гриць усміхнувся і взяв пляшку з її рук. Він відкоркував її і підніс до губ. Вино було солодким і ароматним, з легкими нотками лісових ягід. Гриць зробив кілька ковтків і відкинувся на траву.

 – Це просто дивовижно, - сказав він, заплющивши очі від насолоди.

Ліза спостерігала за ним, приховуючи посмішку. Вона знала, що в цьому вині було щось більше, ніж просто вино. Це було зілля, яке вона навчилася варити у бабусі Мотрі. Це зілля мало зробити Гриця її навіки.