Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

Вони провели так кілька хвилин, просто насолоджуючись компанією один одного. Зірки світили все яскравіше, а місяць піднявся над горизонтом, осяюючи все навколо срібним світлом.

 – Давай порахуємо зірки? - запропонувала Ліза.

Гриць погодився. Вони почали шукати на небі сузір’я, сміялися і жартували. З кожною хвилиною їхнє зближення ставало все міцнішим.

Ліза відчула, як зілля починає діяти. Гриць дивився на неї з такою любов’ю і захопленням, ніби бачив вперше. Вона знала, що тепер він ніколи її не покине.

Ніч огорнула ліс темним, майже осяяним місячним світлом покривалом. Зірки, немов діаманти, розсипалися по чорному оксамиті неба. Ліза та Гриць лежали на м'якій траві, обнявшись. Вітер шепотів їм про щось таємниче, а старі дуби здавалися сторожами їхнього щастя.

Гриць подивився в очі Лізи, які сяяли в темряві, немов зірки. Він ніжно погладив її по щоці. "Ти найкрасивіша жінка, яку я коли-небудь бачив", - прошепотів він. Ліза посміхнулася і притулилася головою до його плеча. Вона відчувала, як його серце б'ється в унісон з її власним.

"Пам'ятаєш, як ми були дітьми і мріяли про кохання?" - запитав Гриць. Ліза кивнула. "Я ніколи не думав, що знайду таке кохання, як наше", - продовжив він.

Ліза поклала свою голову йому на плече. "Я теж ніколи не вірила в такі казки", - зізналася вона. "Але з тобою все стало реальністю".

Несподівано, з глибини лісу долинув дивний мелодійний звук, схожий на спів лісової німфи. Гриць і Ліза перезирнулися, почуваючи легкий трепет. Вони піднялися і пішли вглиб лісу, крок за кроком наближаючись до невідомого звуку.

Коли вони дійшли до маленької галявини, освітленої місяцем, їх погляди зустрілися. В їхніх очах було стільки кохання і страху одночасно. Ліза зрозуміла, що цей момент змінить все. Вона піднялася і потягнула його за руку. Вони стояли на краю галявини, дивлячись один на одного.

"Я люблю тебе", - прошепотіла Ліза.

"І я тебе люблю", - відповів Гриць.

І в той момент, коли їхні губи з'єдналися в поцілунку, світ навколо них зник. Залишилися тільки вони двоє, і їхнє безмежне, зроблене чарами, кохання.

×××

У шумній корчмі, де запах квасу перемішувався з ароматом смаженого м'яса, сидів молодий козак Іван Іскра. Скрип дерев'яних лав, дзенькіт склянок та гучні розмови створювали нестерпний галас, який, однак, не міг заглушити тугу, що роз'їдала його зсередини. Стіни корчми були оббиті темним деревом, на якому висіли мисливські трофеї та старовинні карти. Посеред зали стояв великий дерев’яний стіл, за яким сиділи козаки, обговорюючи останні новини. Під низькою стелею висіли кіптяві смолоскипи, які відкидали мерехтливі тіні на стіни. Його очі, колись ясні та веселі, тепер були затьмарені смутком. Чарочка горілки стояла перед ним недопита, нагадуючи про нерозділене кохання. Він підняв її до губ, але ковтнув лише кілька ковтків. Горілка пекучим вогнем розлилася по його нутрощах, але не принесла полегшення.

Іван завжди поглядав у вікно, сподіваючись побачити її – Марусю. Її образ, з чорною  косою, що спадала на плечі, і очима кольору лісового горіха, не виходив у нього з голови. Він пам’ятав, як вперше побачив її на весіллі у сусідньому селі. Вона танцювала з такою легкістю, ніби літає, а її сміх був дзвінким як дзвіночок. З того часу його серце належало тільки їй.

Хоч Гриць більше не був з Марусею, Іван все одно відчував себе ніби на задньому плані. Маруся була недоступною фортецею, до якої він не міг знайти ключ. Він уявляв її сидячою біля вікна своєї хати, можливо, теж споглядаючи місяць і згадуючи їхні спільні моменти. Її серце, здавалося, було замкнене на сім замків.

Іван відчув, як до горла підкочується комок. Він стиснув кулаки, ніби намагаючись вичавити з себе цей біль. Він занурився у свої думки, згадуючи всі їхні зустрічі, кожне її слово, кожен погляд. Йому здавалося, що він чує її голос, її сміх, але це були лише мари.

Зовнішня веселість корчми не могла заглушити тугу, що роз'їдала його зсередини. Він відчував себе самотнім, незважаючи на гамір навколо. Він був як острів посеред бурхливого моря, оточений людьми, але все одно самотній.

Іван сидів у кутку корчми, занурений у власні думки. Раптом, його плече поплескали. Обернувшись, він побачив своїх друзів – Миколу та Тараса. Вони були одягнені у святкові сорочки, на поясах у них виблискували шаблі.

– Іване, брате, що так сумно сидиш? – запитав Микола, кладучи руку йому на плече.

Іван посміхнувся крізь силу.

– Та нічого особливого, – відмахнувся він. – Просто думки якісь сумні.

– Та не журись ти так, – сказав Тарас, відкоркувавши глечик з медом. – Краще підемо з нами на вечорниці у сусіднє село. Дівчата там гарні, музика грає, забави будуть. Може, там і забудеш свої печалі.

Іван похитав головою.

– Та ні, хлопці, не хочу я нікуди йти.

– Та як це не хочеш? – здивувався Микола. – Всі хлопці підуть, а ти один сидітимеш тут?

– Та не хочу я нікого бачити, крім неї, – зітхнув Іван.

– А хто ця “неї”? – запитав Тарас, підморгуючи.

Іван зніяковів.

– Та ти ж знаєш, – пробурмотів він. – Маруся.

– Маруся, Маруся, – повторив Микола з насмішкою. – Та забудеш ти її, не переживай. Стільки дівчат на світі, а ти за одну сумуєш.

Іван знову відмовився. Але друзі не здавалися. Вони почали розказувати йому про те, які гарні дівчата будуть на вечорницях, які пісні співатимуть, які танці танцюватимуть. Іван слухав їх, але його серце залишалось байдужим.

– Ну, що, Іване, передумав? – запитав Тарас, коли вони вийшли з корчми.

Іван вагався. З одного боку, він хотів залишитися наодинці зі своїми думками. З іншого – він не хотів підводити друзів.

– Добре, піду з вами, – погодився він нарешті.

І вони вирушили в дорогу, співаючи козацькі пісні. Іван сподівався, що весела компанія і шумні забави допоможуть йому хоча б на деякий час забути про свою тугу.

Вечорниці вирували. Хата була повна молоді, яка танцювала, співала і сміялася. Іван намагався віддатися загальній атмосфері, але думки про Марусю не давали йому спокою. Він танцював з різними дівчатами, але серце його залишалось байдужим.