Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

обличчя. «Що це собі навигадував цей пухирчастий?»

— Я Саша Бідний. Я приводжу людей. Твій син разом із Чорною Коровою

в нашої офіційної відьми — у Тітки Вальки, — сказав він до лікарки.

Ма ступила крок, щоб його обійти. Саша впіймав її за передпліччя й

потягнув на себе. Ма на мить утратила рівновагу. Талавір опинився між ними й

перехопив руку акинджия. Вона виявилася мокрою від поту й нерівною від

виразок. Талавіру схотілося витерти долоню об комбінезон.

— Ти маєш бути вдячною, — ігноруючи його доторк, видихнув Саша

Бідний в обличчя Ма, — гарні обличчя не дадуть тобі того, що я можу.

Жінка скинула його долоню, відступила на крок і розвернулася до

чоловіків. Її очі палали.

— Мені не потрібні захисники, — кинула вона Талавіру. — І я сама вирішу, кому й за що дякувати.

Помічники Саші Бідного глибше заховалися в тінь, коли Ма пролетіла повз

них. Талавір розімкнув руку. «Чого я вліз, хіба я знаю, як тут заведено в

потвор?» — розсердився на себе.

— Я прийшов з’ясувати, що сталося з Рябовим, — сказав Талавір. — Ма

показувала мені його тіло.

— Ма може. Показати тіло, — гикнув Саша Бідний.

Талавір стиснув зуби. «Спершу відповідь, а потім заїхати йому по пиці»,

— подумав він.

— Я зустрів його в Дешті, він був розгубленим, — продовжив акинджий.

— Але показав ярлик. Захотів прийти сюди. Акинджиї — друзі Старших Братів.

— Він був у Дешті сам?

— Сам, як і ти зараз. Але я не питаю Старших Братів про їхні шляхи, доки

вони не переходять моїх.

— Усі шляхи в Дешті належать Старшим Братам, — твердо проказав

Талавір.

Він торкнувся манкура й намалював у повітрі Колесо Двобога. Саша

Бідний мить вагався, а потім повторив жест. А ще за мить склав пальці й розкрив

долоню.

— Буа-ах! — вигукнув акинджий. Талавір уперше бачив такий знак. — Я

залишив Старшого Брата тут і пішов у Дешт, але те, як він помер — поганий

знак. Тому в нас буде Андир-Шопай. На честь Бога Спалахів. — Саша Бідний

повторив дивний жест, і Талавір зрозумів, на честь кого він виконувався. — І ти

будеш почесним гостем, Повноважний. Якщо ж тобі потрібна жінка, шукай Гуль.

Вона доглядала і за померлим.

Інші акинджиї брудно загиготіли.

— Де я можу знайти цю Гуль? — запитав Талавір.

— Шейтан тобі покаже, Повноважний, — з легким поклоном проказав

Саша Бідний.

Жовті очі, підведені чорним, загрозливо зблиснули. У них було: «Залиш

Ма, і ми розійдемося мирно». Талавір подумав, що він у Дешті лише другий день, а вже нажив ворога.

Червоношкірий із ріжками мовчки вивів його на вуличку, що вела до

майдану, і коротко розказав, як дістатися до аіле Азіза-баби. Талавіра не

покидала думка про те, що сказав акинджий: він зустрів Рябова в Дешті, і той

поривався в Ак-Шеїх, але не сказав, для чого.

Уперше Талавір пошкодував, що з таким поспіхом залишив Станцію й не

встиг докладніше розпитати Белокуна про свою місію. Як Рябов опинився в

Дешті сам? За наказом Белокуна чи самовільно? І головне, чому очільник Матері

Вітрів замість того, щоб відправити групу зачистки, спустив єдиного Старшого

Брата? Адже існувала підозра, що в усьому винні місцеві потвори. Отже, і

Талавіру загрожувала небезпека. Але Гавен Белокун хотів подробиць. І нехай

Талавір із Рябовим були з одного загону, обидва постраждали від першого суєру, Сфена мала рацію. Талавір тільки прокинувся з коми. І не факт, що був готовим

для такого завдання. Він подивився на кулак, у якому досі тримав золоту бляшку, зняту з шиї Рябова, відчув вагу свого подарунка у кишені.

У його вухах знову зашуміло, як нещодавно на майдані, наче десь далеко

пролунав знущальний сміх. Він відчув вагу безсонної ночі й холодний поцілунок

демониці з могильника. Манкур запульсував, наче у відповідь на цей сміх. А

може, став його продовженням? Белокун нарешті вирішив поцікавитися, як у

нього справи?

За думками він не помітив, як вийшов до будинку Гєри Сєрова. Наче

ожилий кошмар, Дерево Болю тягнуло до похмурого неба вкриті шипами гілки.

Талавір згадав про роздертий шипом палець й несподівано відчув, що йому як

ніколи хочеться зайти в той будинок. І цієї миті зрозумів, що про це бажання

дізнався й Белокун.

Ма бігла, не розбираючи дороги. Цей Талавір точно інший. Через

дурнуватого Гєру вона може втратити все, що так довго намагалася зберегти.

Версія про бурю не справила на Нового Повноважного особливого враження.

Він шукатиме справжню причину смерті Рябова. І зрештою дізнається, що Ма

збрехала.

Талавір та Рябов, попри зовнішню схожість, сильно відрізнялися. Рябов

постійно перебував у полоні думок, вештався Ак-Шеїх, подовгу стояв біля

будинку Гєри, майже ні з ким не розмовляв. Якщо й упізнав у ній екима — члена

касти лікарів, то їй про це не сказав. І Ма повірила, що змогла позбутися слідів

минулого. Тож ніхто в Дешті більше не здогадається, що вона вона колись

служила Старшим Братам.

«Самовпевнена дурепа, — сердилася на себе Ма. — Ще й ці доторки, погляди. Він твій ворог. У нього в лобі паразит для зв’язку з Белокуном. Йому не

можна довіряти».

Десь глибоко всередині, там, де ще стояв образ Талавіра, зринула надія: а

може, він інший? А Белокун давно про неї забув? Усе ж таки минуло тринадцять

років? Ма вдалося викинути з пам’яті

майже все, але ці карти з кишені Талавіра наче промовили до давно

похованого. Вона вже бачила ці малюнки, хоч і не могла згадати,