Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

Ми добираємося за пів години. Затуляючи обличчя від дощу, що вже періщить наче з відра, спішу до дверей будинку. Роблю кілька кроків, і від мого взуття на білосніжній кераміці залишається брудний мокрий слід.

— Вітаю! — до дверей прибігла покоївка і забрала у мене верхній одяг. Мою увагу одразу привернула Ґвен. А точніше, її беземоційність. Їй важко пережити утрату батька. Нічого не сказаши вона прямою ходою почала підніматися сходами, залишивши мене з племінником у коридорі. Метью опустив погляд і рушив до вітальні, а я, набравшись рішучості вирішила поговорити з сестрою і підтримати її. Коли вже хотіла скочити за нею, прийшов з двору Брайан і осудливим поглядом вказав що цього робити не варто, а сам же пішов по сестриних слідах.

— Вам чимось допомогти? —звернулася Моллі.

— Ні, дякую, — кажу я і підіймаюся до себе.

Великі коридори зводять мене з пантелику, адже мені ніколи раніше не доводилося бути в таких велетенських віллах. Багато персоналу та охорони не дають розслабитися. Постійна присутність посторонніх людей у домі здається мені великим напруженням.

Йдучи по коридору здалека, через привідкриті двері, я бачу свою сестру. Може, я зможу з нею все ж поговорити?

Підбираюся ближче до дверей. Сум на її обличчі так і грає, ох, як же мені не хочеться бачити її такою. В голові підбираю слова, якими зможу її втішити. Наблизившись до дверей, бачу в кімнаті ще й Брайана. Роблю кілька кроків в сторону, щоб непомітно піти до себе і не заважати. Сестрі й справді зараз не до мене. Але з кімнати лине голос Брайана і я вирішую трішки затриматись.

— Ґвен, мила, годі вже. Я розумію твою втрату, але подумай про Метью. Упевнений, що син не хоче бачити тебе в такому стані.

— Я думаю, я весь час про це все думаю, мені важко, Брайане!

— Зачекай, ось! Тримай, це гарне заспокійливе, упевнений, це тобі допоможе.

Брайан дав моїй сестрі якусь пігулку. Думаю, найкращим рішенням буде просто зникнути. Я повертаюся у свою кімнату. Тут знову віє холодом. Зачинивши двері за собою, дістаю свій телефон. Нове повідомлення від Олівера:

«Мила, як ти? Як твоя сестра? Прийміть мої співчуття. З нетерпінням чекаю на твоє повернення. Тут усі питають про тебе. Думаємо, коли ти повернешся, влаштуємо вечірку з приводу закінчення навчального семестру. Цілую! Твій Олівер…»

Як же я люблю такі милі повідомлення від Олівера і його ремарки. Набираю невеликий текст у відповідь і збираюся прийняти душ після цієї зливи і важкого дня.

³

Погода у Вашингтоні сьогодні мене добряче потішила. Сирі калюжі потроху висихають, повітря свіже і тепле, небо розвиднілося. Після сніданку вирішую пройтися околицями, адже від коли я тут, ще жодного разу не виходила за межі будинку. Накидаю на себе свій осінній кардиган ручної роботи, кольору стиглої вишні і виходжу у двір. Та як тільки наблизилася до воріт, охоронець, який весь день стирчав біля кованої брами, стає напроти мене, випроставши спину і затуливши собою вихід назовні.

— Що це таке? — хмурюся я, така поведінка мене розлютила.

— Пробачте, міс, але мені було сказано нікого не випускати.

— Тобто як це? Чому?

— Нажаль мені не відомо, я лише виконую свою роботу. Запитайте краще про це у господарів.

— Божевілля якесь, це що, в’язниця? Я не можу вийти?

— Міс Мітчелл, не створюйте, будь ласка, проблем.

— Люсі! — почувся позаду голос Брайана.

— Брайане! Я хочу вийти, скажи охоронцю, щоб пустив мене! — кажу йому, коли чоловік підійшов постояти біля нас.

— Мені шкода, але сьогодні краще всім залишитися вдома.

— Що за маячня? Я ж нікуди не тікаю, я просто хочу пройтися.

— Добре, але вас супроводжуватиме Френк, — вказав рукою на охоронця.

«Ще чого?» — спершу подумала я, але завібрував мій телефон, і я погодилася.

Минаю ворота, важка чоловіча суть позаду змушує триматися в напрузі, але я відволікаюся на дзвінок мами.

— Міс Мітчелл, вітаю! — привітався Адам Мей, входячи до будинку.

Недалеко за рогом простягався зелений парк. Його ворота височіли під синім небом, і було зрозуміло, що тут збираються лише люди вищого статусу, а точніше, мешканці вулиці, на якій проживав мій батько.

Зелена трава наче з картинки складала враження, що на неї хтось пролив зелену фарбу. Краплі дощу виблискують на ній, і здається, що там сидить багато маленьких ліхтариків. Дерева висаджені в ряд, невисокі паростки ростуть біля бетонної стежинки. Крок за кроком я ступаю далі вглиб парку, охоронець плететься десь позаду. Намагаюся не звертати на нього уваги, але коли він наближається надто близько, це стає складніше. Набридло бути під чиїмось пильним наглядом.

³

— Місіс Ґвен, скажіть, чи навідувався хтось до вас напередодні смерті вашого батька? Наприклад, за день чи два до того, як це сталося? — запитує Адам, сидячи у вітальні та розмовляючи з сестрою, коли я повернулася після прогулянки з Френком.

— Міс Люсі, ви вже повернулися? Заходьте, — каже він мені. Я повільно зачиняю двері за собою, зручно вмощуюсь у м’якому фотелі. Ґвен здається мені засмученою, хоча важко розібрати її емоції.

— Не пригадую, — відповідає вона, вдивляючись безрадісно у підлогу. — Я нічого такого не пригадую. У дома були всі, як завжди: Моллі, охорона.

— Знайшов! — вигукує Брайан, увірвавшись до кімнати з невеликою стопкою документів. — Думаю, це ваше. Знайшов їх у гостьовій кімнаті, — передає папери адвокату.

— Так, моє, мабуть, забув вчора. Дякую вам. Так от, на чому я закінчив? Брайане, чи пригадуєте ви когось, хто навідувався до вас напередодні смерті батька вашої дружини?

— Тобто? Чому ви про це питаєте? Якісь проблеми?

— Ні-ні, це лише для документів. Формальність, як то кажуть. Може, ви щось пригадуєте?

— Ні, нікого не було. Та й кому тут бувати?