Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Назар зняв соус зі свого носа.

— А це смачно! — заявив, облизавши палець.

— Раніше, ніж за півроку навіть не чекай більше лазаньї. Стільки мороки з нею! — з награною серйозністю поскаржилася Інна, але сховати усмішку їй не вдалося. — А вже як намучилася з тими листами тіста!

Сьогодні у них шоста річниця шлюбу. Попри заперечення батьків та інших родичів, вирішили святкувати самі вдома разом із сином. Приготувати кілька домашніх страв, розкоркувати пляшку французького червоного сухого, котре отримали в подарунок ще на весілля, а опісля переглянути якесь старе добре кіно — ідеальний план для свята.

— Отак би завжди мені готувала, — жартома підколов Інну Назар.

— Розмріявся!

Невеличка кухня наповнилася сміхом, а ще за мить цей сміх урвав раптовий постріл.

Миска гепнулася на підлогу й ароматний густий соус кольору в’ялених томатів розбризкався бежевою плиткою підлоги. За нею перекинулася й форма для випікання, розлетівшись друзками битого скла.

Назар зірвався з місця і кулею вилетів з кухні, ледь не послизнувшись на заляпаній підлозі. Розлитий червоний соус нагадав про кров. Чоловік заскочив у спальню, відчуваючи, як гірка паніка підбирається до горла. Здається, ось-ось він почне задихатися. Заклало вуха. Звук пострілу продовжував нестерпно дзвеніти в голові. Якби він озирнувся, то побачив би, як непритомніє Інна, наче у сповільненій зйомці падаючи додолу у смачне й уже зіпсоване болоньєзе, котре готувала з любов’ю. Але все, що стояло перед очима Назара, — розчахнуті дверцята серванту, розкидані на паркеті папери, теки і... порожня кобура з-під його табельної зброї. А ще його син, котрий несамовито верещав, стискаючи голову руками.

— Синку! — скрикнув Назар, не чуючи власного голосу. — Синку!..

«Застрелився... Господи, син застрелився!»

Чоловік одним махом підлетів до дитини й упав навколішки. Руки, що зрадницьки тремтіли, підхопили малого, який продовжував стискати свою голову, ревти і заливатися сльозами. Спітнілий, розпашілий, переляканий.

Кілька секунд знадобилося Назару, аби зрозуміти — син цілий.

«Цілий!»

Аж тоді він спромігся відірвати нажахані очі від хлопчика й оглянути кімнату. Розкидані папери, іграшкові машинки, шкіряна потерта кобура і його табельний пістолет. Він одразу ж побачив підсмалене покривало й крихітну дірку у матраці їхнього з Інною подружнього ліжка.

— Тихо, синку. — ковтаючи страх, сказав Назар і пригорнув малого.

Навіть тепер, коли минуло стільки років, Назар ціпенів від отих спогадів, учепившись пальцями в кермо своєї старенької автівки.

— Я не заряджав пістолет... — повторював уголос сам до себе. — Я не.

Раптом у кишені його куртки завібрував мобільний. Чоловік здригнувся, за кілька спроб видобув його назовні та глянув на дисплей. Телефонував Циган.

— Алло! Ти вдома? — голос експерта лунав збуджено.

— Не зовсім. — розгублено відповів Назар, силкуючись упоратися з видивами минулого. Це був той постріл, який продірявив його шлюб.

— Є пальчики! — вигукнув Андрій так гучно, аж слідчому довелося відхиляти слухавку від вуха.

— Легше. — попрохав слідчий. — Що ти сказав?

— Пальчики, кажу, є! Ти там спиш чи що?

— Чиї пальчики? — Назар поволі вертався у реальність. — То маємо підозрюваного? Ти взагалі як про це дізнався?

Робоча інформація почала активно виштовхувати геть особисті спогади. Але те, що про відбитки пальців йому доповідає судмедексперт, бентежило. Це ж не його робота.

— Ніт, — Андрій по той бік телефонного зв’язку відкашлявся. — Криміналіст виявив, що відбитки пальців жертви є у нашій базі.

— Нічого собі! Засуджений? То це бандитські розборки?

— Не знаю, чи розборки, але особу встановлено, — голос експерта звучав задоволено. — Піскун Максим В’ячеславович, Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року народження. Місце прописки — Ізюм, Харківська область. Решту деталей відповідальний експерт уже скинув тобі на електронку.

Назар лише присвиснув.

— Харків? Якого дідька він забув у Франківську?

— Це ти в нас слідчий. — насмішкувато сказав Андрій.

— Я взагалі-то не по цьому, сам знаєш. Пощастило, що криміналістична лабораторія з нами в одному корпусі, і ми з Жекою товаришуємо.

— Все... все... — намагався вгамувати колегу. — Дякую за цінну інформацію. Вже виїжджаю на роботу!

Назар завершив розмову, кинув телефон на пасажирське сидіння і повернув ключ запалювання. Двигун загуркотів, й уже за півгодини слідчий вибрався з авто біля міського відділка поліції. Про зустріч з сином він забув.

Розділ 17

Леся наздогнала подругу вже біля школи. Зазвичай Христя бігала слабенько й постійно мала труднощі на уроках фізкультури, зокрема через свою зайву вагу, але цього разу вона мчала вихором. Її гнав страх. Білосніжні кросівки тридцять восьмого розміру летіли над нерівним асфальтом, присипаним пожовклим листям. Не щодня ж бачиш мерців! Це видовисько було таким жахливим, що Христя ледве чи спроможеться сьогодні заснути. Досі вона мертвих людей не бачила. Коли не стало однієї з її бабусь, батьки не взяли дитину на похорон у Коломию. Коли ховали батькового товариша — її хрещеного тата, який загинув торік на війні з Росією, її знову від стресу вберегли батьки. Коли ж два роки тому сконав її перший пацюк Томмі, дитина потай від батьків загорнула його вже застигле тільце в безкоштовну газету, яку постійно запихали в поштові скриньки, й пожбурила з вікна у квітник під будинком. Вона не розуміла, що таке смерть, але побачивши сьогодні того чоловіка між гаражами, чомусь одразу збагнула, що він мертвий. А людини так просто не здихаєшся, як маленького декоративного щура.

Дівчата хутко оббігли школу й зупинилися край дороги. В очікуванні зеленого сигналу світлофора вони підпирали руками боки й відхекувалися, не зронивши жодного слова. Просто мовчки хапали ротами повітря. Боялися навіть зустрітися поглядами. Знали — щойно скажуть уголос про те, що бачили, одразу ж зайдуться ридма. І ще вони думали, якщо не говорити про це — воно зникне, ніби й не траплялося ніколи. Просто примарилося...

Христя не відривала погляду від світлофора, що застиг на нестерпному червоному. Секунди спливали, а відчуття було, ніби тягнуться години. Здається, кожен зустрічний пішохід по цей бік та через дорогу дивиться саме на них,