Читати книгу - "Жовтий князь"

Катранник прокинувся; болів бік, натруджений об тверду поверхню, і лікоть отерп – треба перевертатися поволі, обперши другу руку об перегородку.

Потяг став надовго в німоті степового простору. Враз сіпнувся залізними суглобами і рушив з місця; спершу сунув повільно, мов слимак, поки розігнався на добру хуткість. Настала пересадка. Ждання без кінця і знов – терзання в навалі до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто серед сніжного поля. Бліда зоря світова змінила ніч – розлилася по холодному полю, запнутому сірою завісою, куди, синіючи, відходили переліски.

Мирон Данилович весь час тривожився: не проїхати б Вороніжчину! Озвався сусід з нижньої лави, старкуватий горожанин; його капелюх – обшкрябаний і вижмаканий, але чистий на диво. Вуса з підвусниками і борідка, піскуваті і претонісінького волосу, так ретельно розчесані, наче розкреслені на папері. Вражала різниця між виглядом обличчя, вицвілого, в ниткуватих брижках, і ясними, як брунатне скло, очима – незвичайно спокійними.

– Боїтеся проминути? – вам куди?

– Вороніжчину треба…

– І мені туди! – зрадів дідок. – Я дорогу знаю.

Приглушив голос:

– Мабуть, міняти?

– Чого б же ще?…

– Всі за тим. Держіться мене – я вже там був і дечого привіз. Багато воріт бачив. Діти в вас?

– Троє в хаті, та ще ми, старші: ротів досить.

– Е-е! – трудніша доля. Що – на обмін?

Мирон Данилович перечислив речі, а дідок хмурно замислився, мов розв’язуючи задачу; потім в роздумі пожував порожньо, не розкриваючи рота.

– От що: борошна багато не наміняєте; достанеться торбина, одберуть на станції. Зерна теж дадуть мало – з сім’єю, як ваша, довго не продержитесь. Беріть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо їм лузга? А в ній сила з зерна.

– Хоч би лузги, бо вмремо, – сказав Мирон Данилович.

На станції, куди прибули, всюди облава.

– Гляньте, обмітають потяг з Вороніжчини! – шепотів дідок. – І хто ж командує? Круки душоїдні.

Міліція і «круки» обшукували всіх, переходячи з вагона в вагон; торбинки, клунки, вузли, мішки, сидори – все тягнуто під жаденющі очі оглядачів. Скрізь запускаються причіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських.

Жінки в плач.

– Чи їхні сльози поможуться? – сказав Мирон Данилович.

– Ніяк! Примовка є про сльози.

– Що їм столиця не вірить?…

– То не все. Кровушку берьот.

– Ще як! Цим держиться.

Тягнувся трус; плач ограбованих жінок, що, намінявши на рештки одягів чогось їстівного, везли до примерлих дітей і тепер стратилися: плач стояв на всій станції, тяжкий і розпачливий.

Ні міліція, ні червоні жандарі чи, як їх назвав дідок, «круки душоїдні» з гострими очима, анітрішки не зважали на горе; злісно вишарпували злиденні бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував.

Надивившися на державний розбій серед білого дня, сусіди понуро мовчали; а їх потяг прибув, куди треба: в омріяну Вороніжчину.

До села йшли. Прикрість на серці, як камінь.

– Ви колгоспник? – питає старий.

– Ні, одскочив, я «індус»: так дражнять одноосібника.

– Чому ж ви так?

– Бо то – татарщина. Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. Погана витівка – на розор.

– Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?… За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується… люди, капіталізмові не снилось!

– Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю – в хлівець.

– Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма – пустяк діло!

– Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.

– Ворог? – сміється дідок. – Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, гвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? – чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять, – тичуть в уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди, – чого так і навіщо?

– Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.

– Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» – і показують на когось, хай народ туди глядить.

– Значить, вони… – почав Мирон Данилович.

– Це ж саме і значить! – перебив дідок. – Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб’ють, і його сім’ю теж. Бо відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює – при кінці віків, що ось тепер приходить.

– Може, ще ні?…

– Вже приходить! – настоює дідок. – Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори сунеться.

– Це ж як – близько?

– А так: скільки дороги вам додому?

– Та, буде!

– Дивіться: скільки проїхали з дому, то – як всі минулі часи, а остача – як від нас, он, до крайніх хаток.

– До хаток? – дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села. – Мало зосталось…

– Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.

– Це трудно.

– Воно полегшає; треба рішитись.

– Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.

– Бо слід! Бо забували.

Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:

– Як звуть вас? Ми досі – ніби чужі.

– Катранник Мирон.

– Мирон? – так і зватиму. А я – Прокіп; кажіть: брат Прокіп.

Їх випереджали гуртами приїжджі і, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи двері або стукаючи ціпками об хвіртки і ворота, що означало виклик на торг. Декотрі мовчки стояли проти дворів, ждучи, що господарі побачать і запросять самі. Не багате село, але ще не обдерте, як там – дома.

«…Чудний чоловік! – гадає Катранник про супутника. – Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерігся моєї недовіри, мовляв, він вивідує, бо він перший заговорив… Ні, він добрий! Чому «брат Прокіп»? Хіба з таких, як пічник: в них прийнято».

Тим часом брат Прокіп провадить супутника дрібними вуличками і завулками до сірих воріт при кісткуватих тополях і входить, як давній знакімчик господарів.

Тепло в хаті. Дві жінки, з похожості їхньої – сестри, обидві веснянкуваті і лобаті, в зелених хустках, поралися біля стола і мисника.

Дідок відбув звичні чемності в