Читати книгу - "На зустріч любові, Софія Кривцова"

Минуло п’ять років від того різдвяного вечора, коли Максим зробив мені пропозицію. Тепер я дивлюся на своє життя і розумію, що доля завжди знала, куди мене вести, навіть якщо інколи шлях був болючим і важким.

Наше весілля було простим, але таким особливим. Діти Максима стали частиною мого життя, і ми разом створили справжню сім’ю. Вони швидко прийняли мене, а я навчилася любити їх, як рідних. Тепер вони називають мене «мама», і кожного разу, коли я це чую, в моєму серці стає тепліше.

Максим — це чоловік, який довів мені, що справжня любов існує. Він став не лише моєю підтримкою, але й моїм другом, коханцем, партнером у всьому. Ми разом долаємо труднощі, але також радіємо кожному щасливому моменту. Я вперше зрозуміла, що означає відчувати себе по-справжньому щасливою.

Щодо Ігоря… Ми більше не бачились. Він поїхав із міста, залишивши мене зі своїми спогадами. Інколи я думала про нього, але ці думки вже не приносили болю. Його таємниці й обмани навчили мене цінувати чесність і довіру. Він залишився частиною мого минулого, яке я більше не хочу змінювати.

Тепер у нас із Максимом є власний будинок, де кожен куток наповнений любов’ю і теплом. Цього року на Різдво ми прикрасили ялинку разом із дітьми. Їхній сміх лунав по всьому дому, а я з Максимом обіймалися, спостерігаючи за ними. Це було наше ідеальне свято.

Коли я дивлюся на Максима, я бачу в його очах усе, про що мріяла: спокій, впевненість і щиру любов. Він завжди нагадує мені, що я сильна, що я заслуговую на щастя і що все найкраще ще попереду.

Життя не завжди було легким. Але тепер я знаю, що кожен біль, кожна помилка привели мене до цього моменту. До любові, яка витримала всі випробування.

Коли діти лягли спати, ми з Максимом вийшли на балкон. Над нами сяяли зорі, а я відчувала, як його руки міцно обіймають мене.

— Дякую тобі за це життя, Аліно, — прошепотів він.

Я посміхнулася і повернулася до нього.

— Ні, Максиме. Це я дякую тобі за те, що ти став моїм всесвітом.

І серед нічної тиші я зрозуміла, що це не кінець. Це початок нового розділу — розділу, в якому я, нарешті, щаслива.

" Минуло декілька днів"

— Максиме, ти де? — покликала я, зайшовши до вітальні.Він сидів на дивані, а поруч — Софія з коробкою фарб у руках. Микита ж обережно водив пензликом по стіні.— Що ви робите? — запитала я, не знаючи, як реагувати на цей хаос.Максим підняв голову, і я побачила, що на його щоку була зелена пляма фарби. — Малюємо нашу сім’ю, — відповів він із серйозністю, наче це було найочевидніше рішення у світі. — Але стіна... — почала я, проте слова застрягли в горлі, коли я побачила себе на малюнку — між двійнятами і Максимом, усміхнену і щасливу.

-Тепер ти частина нас,-тихо додав Максим дивлячись мені прямо в очі.

Кінець