Читати книгу - "Лев, Біла Відьма та шафа"

Неподалік, коло підніжжя крислатого старого дерева, зібралася розвесела компанія: біляче подружжя з білченятами, двоє сатирів, якийсь незвично веселий гном та лис – усі вони сиділи на маленьких дзиґликах навколо святково накритого пенька. Через відстань подробиць святкового застілля Едмунд не роздивився, та від пахощів у нього запаморочилось в голові та потекли слинки. Пеньок був прикрашений ялинковими гілочками, а посередині – Едмунд навіть заблимав очима, мовляв, чи не примарилось це йому? – височів справжній різдвяний сливовий пудинг. Так от, коли сани зупинилися, лис (він був, вочевидь, найстаршим з присутніх) саме підвівся зі свого місця, у правиці тримаючи маленьку чарочку, і збирався казати промову. Та тільки-но чесна компанія вгледіла королівські сани та побачила, хто в них сидить, радість та веселощі немов вітром звіяло. Татусь білячої родини застиг із виделкою на півдорозі до рота, один із сатирів начебто вже й доніс виделку, та проковтнути що там на ній було вже не встиг, і виделка залишилась стирчати в нього поміж зубів, а маленькі білченята щодуху заверещали від жаху.

– І що все це має означати? – обомліла Чаклунка.

Ніхто не відповів.

– Мовчати! Тобто відповідати, лісова дрібното! – заволала вона. – Чи ви волієте, аби мій гном розв’язав вам язики батогом?! Питаю востаннє: що означає оце неподобство… оця обжерливість… оце… казна-що, що ви собі дозволяєте?! Звідки взагалі це взялося?!

– Вибачаюся, ваша величносте, – відповів на це лис. – Але все це «казна-що», як ви кажете, не взялося, а далося. І якщо б я наважився запропонувати вашій величності чарочку за ваше ж здоров’я…

– «Далося»?! Яким же добродієм все це далося?

– Д-д-д-дідом Морозом, – затинаючись, зізнався лис.

– Ким-ким? – гримнула Чаклунка, зіскакуючи з саней: лише два кроки, і її могутня постать нависла тінню над переляканими звірятками. – Яким дідом? Яким морозом? Його й бути тут не може! Та як ти смієш, смієшся чи що? Гаразд, якщо ти чесно визнаєш, що ти збрехав, то я, нехай так, усіх пробачу.

Може, все й обійшлося б, та раптом одне з білченят чи то стратило розум з переляку, чи щось таке…

– Він був! Був! Був! – заверещало воно так, що аж вуха заклало, та ще й ложкою по пеньку закалатало.

Тут Едмунд з острахом помітив, як Чаклунка закусила губу, та так, що по її білосніжному підборіддю стекла крапля багряної крові. Вона здійняла свій жезл… Едмунд тільки й устиг скрикнути: «Не треба! Не робіть цього! Будь ласка!» – як жезл вже опустився, і там, де щойно сиділа весела компанія, завмерли кам’яні статуї; одна з них – як була – з виделкою на півдорозі до рота, навколо кам’яного пеньочка, на якому були розставлені кам’яні тарілочки та височіла кам’яна брила, що дивним чином нагадувала сливовий різдвяний пудинг.

– А це тобі! – уже забираючись до саней, мовила Чаклунка і відвісила Едмундові відчутний ляпас. – Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодіїв та зрадників! Жени! – кинула вона гномові.

На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було жаль когось іншого, а не себе. Він уявив собі, як маленькі кам’яні фігурки так і сидітимуть навколо Кам’яного Столу рік за роком і ясними днями, і темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться у пил від негоди. А сани так само мірно продовжували свій біг, хіба що – і Едмунд це помітив – сніг вже не вищав, а хлюпав під полозами, бо став відчутно мокрішим, ніж то було вночі. А ще він зауважив, що його вже не так трусить від холоднечі, і те, що над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густішав, і сани вже не летіли як на крилах, а сповільнили свій хід, що було помітно навіть простим оком. Спочатку Едмундові здавалося, що то втомилися олені, аж раптом він зрозумів, що олені тут ні до чого. Сані трусило, вони підплигували на здавалося б рівному місці та скреготіли, наче ялозили по камінню. Тож як нещадно не шмагав гном своїх оленів, вони йшли повільніше і повільніше. До того ж десь здалеку долітав якийсь нечіткий гомін, та через скрегіт полоззя і гуркіт саней Едмунд ніяк не міг второпати, що ж за тим криється. Аж раптом сани стали – і зрушити їх з місця вже не могла жодна сила.

На якусь мить запала тиша. Едмунд нашорошив вуха – і що ж? Колись він чув чи такий самий гомін, чи таке саме лопотання, і тільки зараз він збагнув – так дзюрчать весняні води. Усюди гули невидимі ручаї, вони пінились, булькотіли, бурмотіли, і навіть – десь там, попереду – ревіли, як той водоспад. Серце в Едмунда так і зайшлося, хоча він ще не зрозумів чому. Та раптом його осяяла здогадка: та це ж весна! Звідусіль лунало «крап-крап-крап» – то з гілок танув сніг. З туману над засніженою рівниною виплило якесь дерево, і на очах у Едмунда великий ком снігу зірвався з гілки додолу – це трапилося вперше з того часу, як він опинився в Нарнії. Деревом виявилась ялина, тож як з неї впав сніг, Едмунд вперше за своє буття у Нарнії, окрім білого, побачив щось темно-зелене. Та роздивлятися та прислухатися Відьма не дозволила.

– Чого розсівся, ледацюго?! Нумо – бігом! – штовхати сани!

Едмундові нічого не залишалося, як підкоритися. Він мовчки виліз із саней на сніг (хоча то був вже не сніг, а якась снігова каша) та заходився допомагати гномові виштовхувати сани з глибокої вимоїни з багнюкою, у яку ті з розгону влетіли. Спершу олені лише місили багнюку, потім якось виповзли з неї і навіть за допомогою лайки та батога змусили оленів протягнути сани ще кілька кроків. На більше оленів не вистачило. Та дивуватися не було чому: сніг вже танув скрізь – куди не кинь оком. Більш того, деінде вже з’явилися прогалини чорної землі і навіть… молода зелена парость. Якщо вам не доводилось роздивлятися світ білої безмовності та снігової білості так довго, як то випало Едмундові, то вам, мабуть, і не зрозуміти, яку радість він відчув від єдиного погляду на щось зелене. Та не встиг він помилуватися новим краєвидом, як сани стали знов.

– Нічого путнього з того не вийде, ваша величносте, – зітхнув гном, – бо це не путь,