Читати книгу - "Лев, Біла Відьма та шафа"

– Не можна на санях – доведеться пішки, – відгукнулася Королева.

– Пішки багато не набігаєш, – відмахнувся гном. – Тим паче, не випередиш тих, хто вийшов раніше за тебе.

– Ти хто мені: радник чи холоп при дворі?! – гримнула на нього Чаклунка. – Як чув наказ – то виконуй! Людській малечі руки зв’яжи за спиною. Тримай на прив’язі та очей з нього не зводь! Та не забудь свій батіг! А от постромки обріж – дорогу додому олені й самі знайдуть.

Гном підкорився і за кілька хвилин вже поганяв Едмунда зі зв’язаними позаду руками по багнюці вперед. Бідолашний Едмунд послизався у багнюці й жижі та спотикався на камінцях, та раз у раз гном осипав його прокляттями, а було, що й огрівав батогом. Чаклунка виступала слідом за гномом та підганяла їх обох: «Нумо, швидше!»

Куди і чому поспішати – то Чаклунці, мабуть, видніше, а от що відбувається навколо – і без неї кидалося просто в очі. Кожної миті білих плям ставало все менше, а зелених – навпаки, більше. Там, де лише вчора бовваніли білі, наче привиди, занесені снігом дерева, тепер рясніли смарагдові ялинки, пробилися гострими дзьобиками чорні гілочки ще голих дубів, буків та в’язів. Тьмяний туман розквітав золотавими барвами, а там і зовсім розтанув. Сонячні промені пронизали хащі наскрізь до самого денця, а у вишині, над верхівками дерев сліпило блакиттю ясне небо – аж очі пеком пекли. Та дива тільки починались. Бігцем через галявину, посеред березового гаю, гнаний Едмунд угледів, що вся вона вкрита маленькими жовтими цяточками. То розквітнув чистотіл. А гомін швидкої води з кожним кроком наближався. Попереду дзюрчав ручай. Довелося мочити ноги. А на тому боці, наче краплі роси, берегом голубіли проліски.

– Годі головою вертіти! – прикрикнув на Едмунда гном, коли той спробував озирнутися, щоб переконатися, чи то справді вони – прикрикнув, та ще й злобливо смикнув за мотузок.

Та, звісна річ, ці неприємності не завадили Едмундові і надалі витріщатися. І вже кроків за п’ять попереду, біля коренів старого дерева, він помітив дюжину крокусів, що мерехтіли ніжними відтінками бузкового кольору. Та це ще не все. Доки він роззявляв рота, почувся ще один, так само несподіваний, як і дзюрчання струмка, та не менш милий серцю звук. Біля самої стежини на гілочці раптом тенькнула пташка. Десь із глибини лісу вторувала їй інша. А далі – ніби всі тільки й чекали команди – ліс сповнило цвірінькання, щебетання та тьохкання. Вже за п’ять хвилин здавалося, що й сам ліс співає разом із пташиним хором; і тепер уже куди б Едмунд не повів оком – він скрізь бачив пташок: та чи інша пташка чи то вмощувалася на гілочці, чи перетинала стежину просто над головою, чи голосно сперечалася із сусідами у якихось своїх пташиних справах.

– Швидше, швидше! – тільки й волала Чаклунка.

Туман вже розвіявся. Небо дедалі блакитнішало, інколи по ньому пропливали білі, як пір’ячко, хмаринки. На сонячних прогалинах жовтів первоцвіт. Здійнявся легкий вітерець, здуваючи краплі з дерев та обдаючи подорожних бризками та духмяною свіжістю ніжного листячка. І справді – дерева прокидалися одне за одним. Модрини та березки оповилися зеленим серпанком. Рокитник вкрився позолотою. Та вже й на буках проклюнулося тендітне світло-зелене, майже прозоре, листя. Навіть світло попід ними – і те! – зазеленіло. Над стежиною з дзижчанням прогуділа бджола.

– Ні, це не відлига! – раптом закинув гном і став як вкопаний. – Це весна. Що ж нам тепер робити? Оцій вашій зимі, здається, теє… гаплик! А все через нього, Аслана…

– Якщо хтось із вас хоча б іще раз згадає його ім’я, – мовила на це Чаклунка, – нехай на себе нарікає!

Розділ 12

Бойове хрещення

Доки десь далеко звідси сперечалися гном із Чаклункою, бобри та діти йшли своєю дорогою, схожою на чарівний сон. Давно вже вони поскидали свої кожухи і навіть припинили гукати одне до одного: «Дивіться! Рибалочка!», або «А я кажу, це дзвіночки!», або «Що це за дивний запах?», або «Послухайте, послухайте! Це ж дрізд, співочий дрізд!». Вони йшли мовчки, вбираючи солодке весняне повітря; на зміну теплому сонячному світлу поставали тінисті зелені хащі; порослі мохом галявини, де велетенські в’язи здіймали листяні дахи високо над головами, змінялися густими заростями квітучої смородини, а трохи далі кружив голову пряний та духмяний аромат глоду.

Подорожні наші були здивовані не менш за Едмунда, коли помітили, як у них на очах зима зникла, а в лісі за лічені годи сталися зміни, що зазвичай тривають з січня до травня. На відміну від Чаклунки, вони не знали напевне, що в Нарнії так мало статися з приходом Аслана. Та всім було відомо, що то її чари навели на країну одвічну зиму; і коли вже у Нарнії почалася чарівна весна – то, мабуть, її чаклунства розсипалися. За деякий час комусь спало на думку, що коли вже сніг розтанув, Чаклунка не матиме змоги подорожувати саньми, і тоді всі зовсім заспокоїлися: хода їхня стала повільнішою, і перепочивали мандрівники тепер довше і частіше. Звичайно, вони вже добряче втомилися, але то було приємне відчуття. Так буває, коли весь день граєш на свіжому повітрі, а надвечір солодка втома розливається по тілу. Прикро тільки, що Сьюзан натерла собі невеликий пухир на п’ятці.

Щоб дістатися до Кам’яного Столу, вони вже не йшли широким річищем, а взяли трохи праворуч, південніше. Та навіть коли б їм не довелося завертати, йти далі берегом стало неможливо: талі води переповнили річку, і пінявий потік усіх відтінків жовтого затопив річище.

Сонце сідало, від чого світло його наливалося багрянцем, тіни ставали довшими, а квіти стуляли на ніч свої пелюсточки.

– Залишилось ще трохи, – підбадьорив усіх пан Бобер та повів їх нагору по схилу, порослому густим пружним мохом (по якому так приємно ступати натрудженими ногами), туди, де стояли поодинокі високі-превисокі дерева. Після важкого дня всі дерлися вгору, важко дихаючи, посапуючи та спотикаючись. Люсі навіть засумнівалася: здолає вона підйом чи впаде на півдорозі, коли, несподівано, всі опинилися на вершині. І ось що вони побачили.

Перед їхніми поглядами розляглася широка зелена галявина. По її боках розкинувся густий ліс, а прямо попереду, там, далеко на сході, щось мерехтіло до болю в очах. «Ти ба! Сьюзан, ти тільки-но поглянь! – захоплено вигукнув Пітер. – Це ж море!». Посеред галявини і стояв Кам’яний Стіл. Насправді то був навіть не стіл, а велика кам’яна скрижаль – темно-сіра, немов потьмяніла від часу, вона, певно,