Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

* * *

Кайса відвезла знімки до Драммена і сіла в потяг до аеропорту Ґардермуен.

У мене рак. Я смертельно хвора. Мені загрожує смерть.

Вона дивилася у вікно. Потяг саме проїжджав район новобудов Осло — Бйорквіку.

У мене рак.

Потяг в’їжджав у старі квартали Есткантена.

У мене рак.

Коли потяг в’їхав у залізничний тунель Румерікс-портен, Кайса на мить заплющила очі від несподіваної млості, а коли розплющила, побачила своє віддзеркалення у вікні вагона. Вона була бліда, волосся мовби брудне й безживне, хоча голову мила сьогодні вранці. Кайса вийняла з торби стрічку, відгорнула волосся з обличчя й зібрала його на потилиці. Риси лиця наче загострилися і стужавіли.

Такий я матиму вигляд, коли все волосся випаде.

Смуток, який огорнув її, коли вона вийшла з будівлі Каналу-4, нахлинув знову. Сорок один рік, надто стара, недостатньо вродлива. Можливо, то моя вина, що мене важко любити, можливо, я сама того не помітивши, наступила комусь на болючий мозоль, можливо, комусь я не до вподоби? Що поганого я вчинила?

У мене рак. Мені зараз не про роботу треба хвилюватися.

Ляк і відчуття біди змішалися з розпачем і смутком, її немов скував ментальний параліч, страх п’явкою міцно присмоктався до голови, змушував мозок без упину, мов жорнами, перемелювати невідчепливі думки, ціпеніти нерви, м’язи й кров — і в потязі, і в літаку, і доки чекала на багаж у Вітрі, і в авті довгою дорогою додому, а надворі буяла сонячна весна. На поромі вона вийшла на верхню палубу й стояла на пронизливому вітрі, доки не промерзла до кісток.

Вдома, у Лусвіці, Кайса позбирала дітей; усі гостювали в друзів, бо Карстен допізна працював. Вона приготувала суп з пакетиків, порозпитувала, як було в школі. Тея тішилася, що на завтра в них запланований шкільний похід. Андерс питав, чи могла б вона в суботу відвезти його та ще трьох його друзів на футбольний матч. Після вечері Кайса сиділа на канапі з Юнасом і дивилася по телевізору передачу на NRKSuper, Тея з Андерсом готували домашні завдання за кухонним столом.

Усе буденно. Шкільний похід, футбол, уроки, веселі діти, маленький втомлений хлопчик на колінах. На кухні з чогось сміялися Тея і Андерс. Діти — це мій подарунок долі. Вони сміються. Вони безтурботні. Вони і є життям. Ніхто не знає, скільки нам його відведено. Життя є тут і тепер, у сміхові й теплі маленького тільця.

Для них усе звично й нормально.

Вона притулилася обличчям до Юнасового волоссячка, вдихнула його запах. Малий пахнув дитсадком.

Скільки тобі судилося мати мене в своєму житті?

Діти впораються і без мене. Все в них буде добре. Рано чи пізно я стану для них лише спогадом, який ледь торкатиметься їх, віддалятиметься або наближатиметься. Іноді… Коли вони найменше цього сподіватимуться.

Ні… Ще не зараз. Ще нескоро.

Десь, колись…

* * *

Коли Юнас заснув, Кайса налила собі келих вина й вийшла на криту західну терасу перед кухнею. Увімкнула інфрачервону лампу на стіні, вмостилася на лаві, застеленій овечою шкірою, загорнулася у вовняний плед. Раптом у дверях постав Карстен, вона не почула, коли він повернувся додому. Карстен сів біля неї, обійняв за плечі.

— Доки не забув! Тобі треба завтра вранці зайти до ленсмана.

— Навіщо?

— Там усе обговоримо. Як відбулася зустріч на Каналі-4?

— Я маю пухлину в грудях, імовірно, рак, — швидко випалила Кайса.

— Що? Як?…

— Була в онколога. Тепер я пацієнтка відділення для хворих з раком грудей у Драммені.

— Але чому ти нічого мені не сказала? Давно?…

— Уже кілька тижнів. Я не думала, що це серйозно, думала — як минулого разу. Не хотіла тебе даремно тривожити.

— Ти не повинна такого думати, ми…

— І зустріч на каналі була не надто доброю, — урвала вона Карстена.

— Чому?

— Я більше не зможу там працювати.

Вона розповіла Карстенові про розмову з шефами. Він ніжно пригорнув її до себе.

— Але я не можу просто так піти, — промовила вона, давлячись слізьми.

— Що тобі заважає?

— Якщо все серйозно, мені треба забезпечити собі медичне страхування. Не знаю, чи досі маю право на страхування, бо ж так довго сиджу в доглядовій відпустці.

— Не думай зараз про це, — промовив Карстен. — Ми впораємося. Головне, аби тобі було комфортно. А ти ніколи не почувалася затишно на Каналі-4. У будь-якому разі, до серпня ти ще у відпустці. Використай час, щоб усе зважити.

Вони довго сиділи мовчки, тишу порушила Кайса.

— Надто рано це все покидати.

— Ти не хочеш переїжджати в Аскер? — здивовано запитав Карстен.

— Та ні, я маю на увазі ось це все, — сказала Кайса, обводячи рукою з келихом панораму перед ними. — Життя… Стільки ще не зроблено, стільки ще хочеться всього зазнати вдвох з тобою.

— Ми ще всього зазнаємо разом.

— А якщо…

— Тссс! — тихо прошепотів Карстен, торкнувшись губами її чола. — Коли ти одужаєш, ми… що ми собі придумаємо? Про що ти мрієш?

— Мені завжди кортіло побувати в Новій Англії.

— На північ від Нью-Йорка? — Карстен вражено глянув на Кайсу. — Ти ніколи такого не казала.

— Ні… Завжди бракувало часу.

— Ми неодмінно знайдемо на це час.

— Хочу пожити в отому їхньому будиночку на пляжі.

— Як в американських фільмах?

— Ага… А про що мрієш ти, Карстене?

— Тепер я мрію побувати в Новій Англії, пожити в beachhouse з вікнами на Атлантичний океан. Лише ти і я…

24

Нільс Лієр-Гольм пізно повернувся додому, відразу пішов до ванної перевдягнутися. На роботу він завжди носив костюм. Одягнув спортивні штани, флісову курточку, натягнув на вуха шапку, знову вийшов з дому й сів в авто. Все зайняло хвилин п’ять. На Смекстадському перехресті взяв один з двох мобільних, які лежали на сусідньому сидінні, і послав смс-ку. Біля стадіону Уллевол звернув на Согнсвеєн, доїхав до автостоянки біля Спортивного інституту. Поставив авто скраю майданчика, сидів і чекав, нетерпляче барабанячи пальцями по кермі. Почувався неспокійно, Ейнар спізнювався.

Нарешті над’їхало авто, стало поряд. Дверцята з пасажирського боку відчинилися, чоловік, який вийшов з авта, сів до нього.

— Хто ви? — здивовано запитав Нільс. — Де Ейнар?

— Who the hell is Einar? — запитав чоловік.

У широкій усмішці зблисли білі зуби, але обличчя в сутіні було майже не видно. Надворі темно, чоловік мав чорний заріст на обличчі й чорну шевелюру, низько натягнений на чоло картуз.

— Get out of mу car! — визвірився Нільс.

— You don't decide the rules. I do!

Тієї миті відчинилися задні дверцята. Нільс обернувся.

— Якого