Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Ось кого він бачив в полі. І трохи не знепритомнів від жаху, не такою він волів побачити свою матір.

Ця тварюка своєю дерев'яною колодою-ногою притиснула руку, в якій знаходився меч. Лесик закричав від тупого болю, рука втискалась в землю. І це мабуть єдине що врятувало руку від того, щоб її не розчавило. Було б це не поле з рихлою землею, руки як і життя вже не було. Біль був страшний, но Лесик вірив що це не кінець.

Рука була ціла, але міцно втиснута в землю, навіть пальцями не поворушити. Спроба приносила тільки біль, сухожилля пережаті, . Він лежав у безвиході відбивається він не міг, втекти теж.

Залишилося тільки чекати, коли його ці тварюки докінчать.

- Ну чого ж ти ну-бо! Закричав Лесик.

- Добий мене.

- Але тварюка, чи то чудовисько, яке видавало себе за батька. Тільки криво посміхалося і дивилося на нього, рука у нього вже стала майже як не живою.

Ні Лесик не був сміливцем, який може з піднятою головою дивитися смерті прямо в очі. Ні, навпаки він був боягузом, і з кожною миттю його обіймав страх, і відчай. З кожною секундою липкий та холодний відчай затягував його свідомість у темряву. Він зовсім не хотів помирати, зовсім.

 Перед смертю він хотів перестати бояться. Страх своїми липкими щупальцями, виймав з нього усе людське. Ще, здається, мить, і він втратить самого себе, і буде як черв'як звиватися, намагаючись відірвати свою руку.

- В, ліссс!

Промайнув знову над головою гуркіт грому.

- Нікуди він вже не піде він вже мій. Я все рівно проникну в його серце сказала тварюка. Воно неквапом підняло довгий ніж і підійшов до юнака, пританцьовуючи  і насолоджуючись його страхом.

- Який же ти все-таки безглуздий малюк.

         Лесик від передчуття неминучої кончини просто міцно замружив очі, хотів в останню секунду згадати щось добре, приємне, і світле, що було в його не довгому житті. Настала така тиша що йому здалося він вже помер, усі фарби в його почали бліднути та втрачати колір.

         Але раптом в грудях запекло тихим жаром, наче вогонь хотів вирватись з грудей, і він згадав те, що не мав права забувати. Того, кого він любив усім серцем. Щось побачив у своїй голові, щось відчув рідне і таке знайоме.

         І Лесик згадав, так він згадав того кого любив і довіряв, кого тримав завжди біля себе.  І він викрикнув, викрикнув криком відчаю і надії.

- Комиш!

         Світ раптом замер на місці, завмерло все. Лише груди юнака продовжували пекельно хапати повітря.

         І в мить в груди щось ударило, і пролунав жахливий рик. Рука Лесика звільнилася від дерев'яних пут, і він швидко підскочив на ноги. Витираючи рукавом уже передсмертні шмарклі він побачив, ту саму колоду в сукнях що його душила. Вже лежить на землі і незграбно намагається піднятися.

 А біля чудовиська, побачив свого справжнього істинного друга, його чорного кошлатого Комиша.

Користуючись моментом, Лесик помінявся в особі і тихо в пві голосу сказав своєму мечу.

- Їсти подано вампір.

Умить відрубав обидві ноги чудовиську, якого ще не так давно кликав батьком. Воно навіть не зрозумів чому не може зробити крок, впав на бік, з очманілими очима.

- Не може бути такого, ти ж був майже мертвий.

Пробурмотів той, що впав на землю.

Дивлячись в очі супротивникові холодом в голосі сказав Лесик.

- Мамочка, так мамочка моя померла давно. І ніхто не сміє бруднити її пам'ять, своїми мерзотними фокусами.

Лесик в стрибку завдав удару, по шиї чудовиську.

І враз відсік голову йому на потіху своєму мечу, і як не страшно це звучало б, і собі на потіху.

І немов стріла ударила в серце Лесика.

- Як я міг забути?

Він же наздоганяв Тараса, трохи не загинув від незрозумілого дерева, і як він рубав дерево і лягав спати біля лісу.

- Батька я свого я ніколи не знав. Сказав він самсобі.

- І сестри у мене теж не було зовсім.

- Хто ці тварюки? Де я?

- Моя матуся мертва, і іншого бути не може. Куди вона пішла, звідти не повертаються. Повторив він і рубонув поліно, те, що намагалося видати себе за Соломію. Меч з жадобою вбирав в себе рідину, що була в цих тварюк замість крові, від чого починав пульсувати і леза горіла все яскравіше. До тварюки що була йому батьком мало не мало трохи не рік, він навіть не захотів підходити. Він знав, що воно мертве, просто знав і все тут.

Лесик глянув на нього і якось боязко підійшов до свого друга, погладив його по шерсті, навіть не знаючи, як правильно підійти і що сказати. Він просто впав на коліна залився сльозами і міцно обійняв його.

- Вибач, я не знаю, як так вийшло, чому я про тебе не згадав, чому я тебе не пам’ятав. Ти молодець ти врятував моє життя, я тебе люблю, без тебе я б пропав.

Пес подивився на нього і почав злизувати сльози що котилися по його щоках. Комиш змінився він став майже в двоє більше, і вже походив не на вгодовану собаку, а на великого вовка, на нім можна було вже їхати верхи. Як з оповідей про гірські народи, які приручили вовків і зробили їх такими, що їздять.

Лесик випрямився, витер мокрі очі рукавом сорочки, подивившись в чорні очі Комиша.

- Будемо рухається в ліс, не знаю, що нас там чекає, але небо так сказало, або прогуркотіло. І цьому виродкові що вже валяється мертвим це зовсім не сподобалося. Ворог нашого ворога наш друг.

Лесик підійшов до свого майже забутого друга, почухав його за вухом, вхопився за шерсть і перекинув через нього ногу, обхопив його міцно притискаючись до його шерсті. Комиш був зовсім навпроти, навпаки він був щиро рад.

- Ну друже ти знаєш куди нам треба, вперед!

Вони побігли в ліс, в те місце, де рік тому він розлучився зі своїм другом, біля струмка, де вони відпочивали після жаркого дня.

 Поки бігли, ще рази два прогримів дивний грім з блискавкою дрібних коренів по небу.

- Ліс!

Лесик просто знав, що це йому адресовано було, що хтось йому якби підказував, і вони відправилися до струмка в ліс.