Читати книгу - "Козацький оберіг"

При грамоті була князівська печать, і заперечити Заруба нічого не міг. Більше того, він мав радіти, що замкова залога збільшилася, та ще завдяки такому добірному воїнству. Але щось непокоїло соцького. Можливо, майже непомітна хижа посмішка, що зачаїлася в тонких губах Луціуса, а можливо, просто якісь погані передчуття обсіли стурбовану душу Заруби. Але найбільше здивувала соцького вишкірена вовча паща, що була вибита на панцирі загадкового вельможі.

Та наказ Великого князя треба було виконувати. Соцький з поклоном повернув грамоту Луціусу і сказав, гостинно показавши рукою у сталевій рукавиці на замок:

— Прошу шановного пана магістра Бенедикта Луціуса вступити зі своїм воїнством до нашого замку.

Данько із завмиранням серця дивився на вершників, попереду яких їхав похмурий пан Заруба й пишно вбраний рицар, який зверхньо кидав оком на замковий люд, що радісно вітав новоприбулих.

Хлопець аж завмер, дивлячись широко розкритими очима на впевнених вершників, на їхню багато оздоблену зброю, блискучі панцири, на великих сильних коней, які так відрізнялися від низькорослих степових коників, на яких зазвичай їздили козаки та ординці.

Данько радів разом з усіма, аж раптом якесь погане передчуття з’явилося й почало наростати в нього в душі. Він і сам не міг зрозуміти, звідки воно взялося. Погляд Луціуса на якусь мить вперся в Данька. І від цього хлопцеві стало не по собі. Рицар уже поїхав далі, але Данько все ніяк не міг забути його пронизливий погляд з-під рідкуватих білявих брів.

Данько почав вибиратися з юрби, мимоволі запхав руку собі за пазуху й намацав Печать Зберігачів, яку тепер завжди носив при собі. Дивно, але від цього доторку тривога охопила його серце ще більше.

Поміж колони вершників бруківкою торохкотіла карета. Вона саме порівнялася з Даньком, коли хлопець ледь устиг відігнати від себе тривожний настрій. Віконце карети було завішене яскравою тканиною.

Раптом тендітна долоня з тонкими пальцями відсунула фіранку, і Данько побачив бліде дівоче обличчя. Дівчина була напрочуд гарна, з виразними зеленими очима й довгою русявою косою. Голову її вінчала тонка срібна сітка із золотим обручем. Данько зловив погляд дівочих очей. На відміну від холодного й жорсткого виразу очей пана Луціуса, очі дівчини сяяли добротою й невимовним сумом.

Але це продовжувалося якусь мить. У вікні поруч з дівчиною з’явилося обличчя жінки. Недобре блиснувши чорними очима, вона рішуче закрила фіранку, щось стиха сказавши дівчині.

Данько так і застиг на місці. Карета вже давно зникла за рогом вулиці, але хлопцеві здавалося, що очі дівчини досі залишають за собою тепло, мов доріжку від сонячного променя, якою хотілося бігти й бігти.

Тим часом соцький у своїй світлиці пригощав пана Луціуса. Той сидів на лаві вельможно й погордливо, заради ввічливості кивав головою і пригублював хмільний мед, запропонований Зарубою.

— Так ось, пане соцький, дуже прошу людей моїх розмістити якнайкраще, так, щоб вони в усіх кутах замку побували, а мені відпочивати нема коли, уже сьогодні хочу об’їхати навколо тих теренів, що можуть бути небезпечними у випадку несподіваного нападу. — Трохи плутано пояснив магістр.

Соцький з-під лоба уважно дивився на вельможу. За тридцять років Заруба встиг звикнути, що тільки він несе відповідальність за оборону Готського замку, і тому поява пана Луціуса все менше й менше його втішала. Та наказ Великого князя іншого вибору соцькому не залишав.

Тому Заруба мовчки слухав, намагаючись не показати свого похмурого настрою. Тільки не залишало сотника враження, ніби холодні сині очі магістра пронизують його наскрізь і запросто читають всі думки, що намагається він приховати.

Нарешті соцький промовив, розправивши свою бороду:

— Але ви так і не представили мені вашу супутницю, княгиню Ярину. Чи не було з вашого боку певною необережністю везти її в наші неспокійні краї?

Пан Луціус трохи зам’явся і, ковтнувши з кухля меду, сказав:

— Панна Ярина дуже втомилася від нашого переходу цим степом і зараз відпочиває в будинку, що ви нам люб’язно надали, під наглядом своєї супутниці, сеньйори Гельди.

Соцький, здається, похмурнів ще більше. У цьому замку таких високих гостей ще ніколи не було. «Ще щось трапиться, а я винен буду,» — із сумом подумав він.

Немовби читаючи його думки, пан Луціус примирливо нахилився до соцького і стиха промовив:

— Не турбуйтеся, пане Зарубо, як ви бачите, ваш замок, і, відповідно, панна Ярина знаходяться тепер під надійною охороною. Справа в тому, що в її маєтку під Львовом зараз неспокійно, іде війна, з’явилися зграї різних горлорізів, і я вирішив не залишати княгиню без мого захисту. Її безпека повністю покладена на мої плечі, бо я так пообіцяв її батькові, коли той умирав. Тому можете не перейматися долею моєї супутниці. Утім, я навіть порадив їй не виходити з будинку, де ми оселилися…

Тут магістр Луціус замовк, показуючи, що до цього питанням він більше не хотів би повертатися. Соцький зрозумів, що цю дражливу тему краще не зачіпляти, і провів долонею по своїй густій бороді.

Тим часом Луціус знову заговорив:

— Орден наш ще триста років тому поклав на себе святий обов’язок порятунку християнського світу від навали нехристів. Кожен рицар нашого Ордену прийняв довічну присягу відправлятися саме туди, де загроза ця посилюються. Колись, більше ста років тому, вдалося одному нашому рицарю зупинити нашестя турків у далеких Трансільванських горах, але, мабуть, невдячні святенники не зрозуміли його героїчного вчинку, і от останнім часом переслідують нас нещастя й людська заздрість… Але досить про це. Через годину хочу я із двома своїми надійними людьми перевірити місцевість навколо замку. Чи не зможете ви або хтось з ваших людей супроводжувати мене?

Соцький замислено промовив:

— Кращих за козаків знавців Порубіжжя годі й шукати, але вони саме перед вашим прибуттям роз’їхалися із замку, а фортецю я залишити не можу. Хіба, здається, залишився один козак, він вам за провідника й буде. Зараз накажу його розшукати.

— Дякую, пане сотнику, чув я про ваше славетне козацтво, — сказав, підвівшись пан Луціус, — з годину треба мені відпочити, а потім можна вирушати.

Притримуючи довгу рапіру й подзвонюючи золотими острогами, пан Луціус коротко вклонився й вийшов зі світлиці.

«Ну що ж, якось впораємось,» — подумки вирішив соцький, підійшов до віконця й гаркнув до латника, який тинявся по подвір’ю:

— А ну, розшукай швидше козака Пугача і