Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

Переодягнувшись у зручний одяг — футболку й спортивні штани, я вирушила на кухню. Настав час показати себе з кращого боку! Вечеря — це святе, а якщо вже я тепер живу тут, то хоч раз варто приготувати щось нормальне.

Відкривши холодильник, я ледь не ахнула.

— Ого…

Він був забитий їжею настільки, що я навіть не могла уявити, як Вербицький встигав це все їсти.

Тут було буквально все: від простих овочів до дорогих морепродуктів. Салати, червона риба, кілька видів сиру, різноманітні соуси, які я навіть не знала, як використовувати, а також ціла колекція різного м’яса.

— Ох і запас…

Я задумливо витягла телефон і відкрила Google. Вбила в пошук:

«Що можна приготувати, якщо у вас є: лосось, вершки, пармезан, рукола…»

Перегорнула кілька рецептів.

«Паста з лососем у вершковому соусі»? Звучить непогано.

Ще й салат зроблю, щоб було красивіше.

Я зібрала необхідні інгредієнти й взялася до роботи.

Вербицький тим часом кудись поїхав у справах, тож у мене була повна свобода дій.

Все починалося добре.

Я поставила воду для пасти, розігріла сковороду, почала нарізати лосось. Виглядало так, ніби я знаю, що роблю.

А потім я вирішила скористатися кухонним комбайном.

— Так, що в нас тут? — пробурмотіла я, розглядаючи блискучий агрегат.

Він виглядав дуже професійно. Навіть занадто.

«Чому б не зробити соус у ньому?»

Я вкинула всередину вершки, трохи зелені, спеції, і вирішила змішати все на високій швидкості, щоб отримати ідеально ніжну текстуру.

Натиснула кнопку.

Комбайн ревонув так, ніби це була не кухня, а гоночний трек.

І тут я зрозуміла свою помилку.

Я НЕ НАКРИЛА КРИШКУ.

Секундна затримка в мозку, повільне усвідомлення, і — БАБАХ!

Вершковий соус, змішаний із зеленню та спеціями, просто вибухнув із комбайна й полетів по всій кухні.

Стіни.

Підлога.

Меблі.

Холодильник.

І, звісно, Я.

Весь мій одяг став у зелених плямах. Лице — ніби я тільки що брала участь у війні з їжею.

Я застигла з розширеними очима, тримаючи в руках ложку.

— Блін…

І тут, звісно ж, у найкращий момент, повернувся Вербицький.

Він зайшов на кухню, різко зупинився й просто втупився на мене.

Очі стали круглими, а обличчя застигло в такому виразі, який, напевно, передавав мільйон емоцій одночасно.

— …Що. Це. Таке?

Я мовчала. Він мовчав.

Ми обоє дивилися на цю апокаліптичну картину.

Я, у соусі з голови до п’ят, із розпатланим волоссям.

Кухня, схожа на місце злочину.

Комбайн, який усе ще трохи вібрував, ніби злорадно сміявся з мене.

Я зробила глибокий вдих і дуже спокійним голосом сказала:

— Вибач, це була аварія.

Вербицький повільно провів рукою по обличчю, потім ще раз оглянув кухню, зітхнув і сказав:

— Дай мені хоча б одну причину не звільнити тебе прямо зараз.

Я поклала руки на стегна, гордо підняла голову (наскільки це було можливо, враховуючи, що я вся у їжі), й відповіла:

— Тому що я приготувала вечерю.

Вербицький перевів погляд на плиту, де досі стояла сковорідка з обсмаженим лососем, а поруч — каструля з пастою.

Він довго дивився.

Потім повільно кивнув.

— Якщо це їстівне, я забуду про цей безлад.

Я посміхнулася.

— Домовились. Але спершу… можеш дати мені рушник?

Він зітхнув, пішов у сторону ванної, а я, все ще вся в соусі, подивилася на кухню і пробурмотіла:

— Так, з кухонною технікою треба бути обережнішою…