Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Поміж юртами їхало  кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо  був  вищий за Туглія на  цілу  голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов  весло, долонею по  спині.

— Чув,  чув про  твою  біду...  Сам  винен, що відокремився від мене... Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до  Дніпра, а  звідти — на  Оріль і на  Тор.  Там  мене і шукали — біля  Лохвиці чи  біля  Лубна. А я,  не  будучи  дурнем, рушив прямо на  схід  сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю,  поволі, зате,  як  бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося...

Туглій скривився, схлипнув.

— Тобі  можна радуватися, хане... А  мені?.. Ти  набрав полону, а  моїх  родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то  й добре. І що  маю  тепер робити? Людей утратив, полон і здобич  загубив...

Кончак підморгнув Насті.

— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то  я  тобі відділю кілька  сотень  полонеників,  щоб   ти   обміняв на своїх.

Туглій настовбурчив рідкі  вуса,  закліпав очицями.

— Жартуєш, хане?  — І визвірився на  Настю і всіх,  хто стояв поблизу: — Ану  геть  звідси!

Кончак гучно  зареготав, аж  коні, що  стояли віддалеки, прищулили  вуха.

— Га-га-га! Злякався? Бережи свою  любку, а то вкраду!.. Та ну,  не насуплюйся. Жартую я...  Таких красунь веду нині не  одну  — на  всіх  ханів  вистачить! Пай-пай!

Туглій повеселів.

— То  справді даси  полонеників на  обмін?

— Дам... Повинні ж ми  виручати один одного!

— Дякую, хане... А в мене для  тебе  теж  є подарунок.

— Який?

Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

— Ось  тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син... Роби з ними що  хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи  на  вогні спали! Ніякі тортури не  будуть  для  них  замалими!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

— Скільки  у  тебе   синів,  старий? —  нарешті  спитав Аяпа.

— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той.  — Інші загинули...

— Всього один, кажеш... А тепер і цього позбудешся!.. Чув,  що  сказав хан  Туглій? Віддає він  вас  обох  мені, щоб я вигадав кару, варту  вашої вини...

Аяп  уклякнув на  коліна, охопив руками Кончакові ноги.

— Мене карай, хане!  Дурного Аяпа!  А сина не  чіпай... В чому  він  провинився? Він  народився на  Росі, виріс там, то  вже  його  батьківщина... А я  народився в степу, я  перейшов жити під  владу  київського князя... Я...  Мене карай!

— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті!  — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос:— Але я можу  пощадити вас  обох...

— Обох?  — прошепотів Аяп,  оглушений страшними погрозами.

Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу  на колінах, підвів очі вгору.  У них  блиснула маленька, як  іскорка, надія.

Кончак пильно дивився йому   в  тьмяні зіниці і  думав:

«Цей   заради  сина  піде   на   все».   А  потім  повернувся  до Туглія.

— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим  часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу...

— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого  це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до  своєї вежі,  де на  нього ждали родовичі.

Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої  мовчанки, промовив:

— Ви  обоє заслужили найлютішої кари. Ви  зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана  Туглія!  За те вас потрібно було  б розіпнути   на   уруських  хрестах!..  Але   у  вас   є  одна  можливість залишитися в живих...

Аяп  облизнув пошерхлі губи.

— Яка, хане?

— Якщо ви  обидва будете  служити мені!

— Як  саме?

— Аяпе, тебе  я  зараз відпущу — і ти  поїдеш додому, в Торцьк... Там   станеш моїми вухами і  моїми очима! Зрозумів?

— Не  зовсім, хане.

— Ти  будеш винюхувати, як  пес, біля  хана  Кунтувдея все,  що  мені  цікаво буде  знати, а найперше — коли, куди  і якими  силами київські князі готуватимуть похід. До  тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, — Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, — розповість про  твого  сина Куна, а ти йому розповіси все,  що  до того  часу  вивідаєш...

— А мій  син?

— Кун  залишиться заручником. І якщо ти зрадиш, я накажу  з нього живого здерти шкуру...

— О боги!  Клянусь, хане, я буду  вірний тобі,  як  пес!  — вигукнув Аяп.

— Відслужиш вірно три  роки — я  відпущу його...  Але пам’ятай: його  життя в твоїх  руках!

— Можеш вірити мені, хане!  — гаряче запевняв Аяп.  — Про одне  прошу...

— Ну?

— Знаю, що  Кунові буде нелегко, залишається він  у неволі  і стерегтимуть його  пильніше, ніж  інших бранців. Тож хоч годуй  його, хане, як  слід... А я вже  постараюся!

— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що  скажеш, хлопче? Хоча  що  б ти не  сказав, це  діла  не  міняє. Тебе  справді стерегтимуть пильно!

Кончак  урвав мову. До  них  наближався хан  Туглій, а позад нього конюший вів  на  поводі зготовленого в дорогу коня.

5

За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та  чорні клобуки попрямували до  Києва, а  Ігор   з  братом Всеволодом повернувся на  північ у Сіверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз  і  крижаним панциром  скував ріки   і  талі  води   в  степу. Однак Ігор   не поспішав, бо  віз   із  собою чималий  полон  і  визволених бранців.

За  Ромном до  нього підвели трьох  смердів-севрюків. Ті з плачем кинулися перед ним на  коліна.

— Княже Ігорю!  Княже Ігорю!...

— Чекайте, не  всі  гуртом... Звідки ви?  Що   трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо  вимовив:

— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир...

— Як напав? Що  ти говориш? — Ігор  сполотнів. — Коли? Де він  зараз?

— Пограбував села   і  городки, забрав худобу, збіжжя, вивів  чимало людей і пішов у свою  Переяславщину...

— А Путивль? Що  з Путивлем?

— Путивль