Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Ір'єна, котра несла слідом за вчителькою свіжу білизну, зазирнула через її плече і подивилася на порожнє ліжко. Ковдра майже впала на підлогу, подушка, навпаки, полізла кутом на стіну, зате простирадло рівне і гладеньке, наче на ліжку взагалі ніхто не лежав.

— Він помер? — тихенько спитала дівчина.

Лікарка обернулася і сумно посміхнулася.

— Швидше пішов. Протримався скільки міг, сказав, усе, що вважав за необхідне і пішов. Боюся, помер він ще кілька днів тому, а потім потихеньку пожирав своє тіло зсередини. Він це вміє. Колись, в іншому житті, навіть лякав цією здатністю.

Ір'єна мерзлякувато пересмикнула плечима і не стала говорити, що здатність пожирати своє тіло зсередини навіть звучить страшно. Добре хоч не чуже.

— Він помер, а ми знову не помітили, — додала Біра, ступивши в коридор і акуратно зачинивши за собою двері. — Знову не помітили. А це погано. Мелана казала. Чим довше тримаєшся в нездатному жити тілі, тим більше витратиш тієї сили, яка дозволяє відродитися, і тим менше часу на пошуки наступного для переродження. Але ж він краще знає. Віднеси білизну назад, тут вона більше не стане в нагоді.

Ір'єна кивнула і швидким кроком пішла.

А лікарка зітхнула, багатослівно обізвала померлого пацієнта, а потім гордо підвела голову і вирушила повідомляти цю нерадісну звістку Кадмії Ловарі. А вона вже нехай «тішить» усіх інших. Біра надто втомилася, щоб ходити та всім зацікавленим повідомляти персонально. Вона не хотіла знову його відпустити і навіть не попрощатися. Але він знову перехитрив усіх.

— Ну, хоч тепер висплюсь, — сказала вона, дійшовши до сходів.

Щоправда, варто було спуститися вниз і дійти до бібліотеки, як мрії про те, що нарешті виспиться, розтанули. Розчинилися в шумі і чоловічому голосі, котрий всіх перекрикував. І коли вона відчинила двері, виявилося, що на неї знову чекає робота — треба підлікувати полоненого мага, впертого настільки, що довелося насильно напувати його зіллям, що пригнічує волю. Причому, кількома порціями, бо цей ідіот все передбачив і випив антидот. А тепер валяється зелений, з отруєнням та розумом практично вивернутим навиворіт. Так що лікувати тепер доведеться і розум, і отруєння, і наслідки прийняття так званого антидоту — погані, що просто не дає спрацьовувати лікам з домішкою енергії, влитої магом, так швидко і правильно, як і їм належить. Будь-яким лікам.

— Цей ідіот тепер, насправді, навіть від проносу вилікуватися не може, — зло сказав один із молодих лікарів. — Навіть у звичайному стриколисті є своя енергія, природна, і тому ця трава зараз може бути не кориснішою за звичайну воду. Що вже казати про ліки сильніше. І це маг, нехай навіть колишній і із Золотих Туманів. Ось чому їх там навчають?

— Колишній маг? — зацікавилася Біра, так і не зумівши вставити кілька слів про те, що Валад остаточно пішов.

— Колишній підданий Золотих Туманів, — поправила Мелана, котра зберігала спокій. — Він втік, запідозривши, що вчитель має намір принести його в жертву демону. Сяк-так позбавився міток і прив'язі. Фактично вивчив мистецтво і побудував свій дар заново, не впускаючи більше демона. Але не зміг відмовитися від простої і вигідної роботи. Уявляєш?

— Це той, котрий дракона приніс? — здогадалася лікарка.

— Він самий, — підтвердила Мелана. — Той ще розумник. Взяв аванс, вирішив розбудити сплячого в скриньці дракона, провівши ритуал, і не повертатися за рештою плати. Аванс і так великий. Уявляєш, яка дурниця? Він здогадався, що навряд після цієї роботи виживе, вирішив втекти від роботодавців, але чомусь тільки після того, як виконає роботу. Наче його шукати менше стали б чи не знайшли б… Думаю, мітки демона насправді неможливо повністю вивести. І якщо комусь і вдається втекти, то тільки тому, що йому це дають зробити. Щоб потім зловити, як цього йолопа і змусити працювати. Мага з цілою міткою ми б відразу відчули. А ось з такою здавалося б стертою… Уся надія, що захист Валада навіть таких не пропустить. Чомусь мені здається, що ця людина неспроста зробила таку дурість, що не можуть вони відмовитися працювати.

— Валад, — видихнула Біра, згадавши, навіщо прийшла. — Він пішов.

А потім плакала на плечі Мелани, як колись те дівчисько, яке втратило вчителя і майже нареченого в одній особі. А люди, які зовсім недавно шуміли і сперечалися, тихо стояли і мовчали. І, здається, навіть не ворушились.

***

Ще одного мага зі скринькою зняли з корабля через три дні після відходу Валада. Виявив, точніше, відчув його один із командирів, як називав людей, які отримували силу від амулету все той же Валад. А ось простежила і довела прибережних вартових до потрібного корабля вже Мелана, якій, за її словами, дуже хотілося щось робити.

Ще одну скриньку з магом перехопили ще через п'ять днів.

А потім, одного далеко не прекрасного дня, як Ліїн тоді здалося, вона, прогулюючись захисною стіною палацу со-Ялата, дихаючи повітрям і милуючись чайками, що літали над портом, побачила Аланду, котра сходила з пузатого купецького корабля. І спочатку Ліїн навіть вирішила, що здалося. Дуже далеко була дівчина, і Аланду в ній Ліїн швидше вгадала, ніж впізнала.

Дівчина тим часом тепло обнялася з якимось чоловіком і щось йому сказала. А потім дійшла до сходів і почала по них підніматися. І чим ближче підходила до воріт, тим більше ставала схожою на Аланду, ту саму магічку з боліт, через розмову якої з Валадом Ліїн колись викрала з сарайчика Юміла. І виглядала ця магічка цілком непогано. Впевнено так. Вбрана, як завжди, під хлопчика, хоча не з її фігурою цим хлопчиськом прикидатися. Та й довге волосся вибивалося з образу.

І невдовзі Ліїн була змушена визнати, що дівчина не просто схожа на закляту подругу, що це вона і є.

І згадалося, що дуже хотілося подряпати їй обличчя.

І…

— І що вона тут робить? — спитала сама себе Ліїн, коли Аланда дійшла до воріт і постукала в прорізані в лівій стулці дверцята. Про щось поговоривши з нічним вовком, що відкрив їй, дівчина впевнено зайшла на подвір'я і стала оглядатися.