Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

Пуаро здивовано похитав головою.

— Боюся, що це навряд чи так просто, — пробурмотів він.

— А я переконаний, що це правда, — сказав мсьє Бук, який дедалі більше закохувався у свою теорію.

— А як щодо камердинера із зубним болем, який клянеться, що італієць навіть не виходив із купе?

— Ось у цьому й складність.

Пуаро усміхнувся.

— Так, це дратує. Однак, на жаль, для вашої теорії і, на превелике щастя, для нашого італійського друга, у камердинера містера Ретчетта був зубний біль.

— Це проясниться, — з упевненістю сказав мсьє Бук.

Пуаро знову похитав головою.

— Ні, усе не так просто, — знову пробурмотів він.

Розділ шостий

Свідчення російської княгині

— Послухаймо, що нам розповість про цей ґудзик П’єр Мішель, — сказав він.

Знову покликали провідника. Він запитливо на них подивився.

Мсьє Бук прокашлявся.

— Мішелю, — сказав він, — ось ґудзик із вашого кітеля. Його знайшли в купе американської леді. Що ви самі можете про це сказати?

Рука провідника мимовільно потягнулася до кітеля.

— Мсьє, я не губив ґудзика, — сказав він. — Це якась помилка.

— Дуже дивно.

— Мсьє, я не можу цього пояснити.

Чоловік, здавалося, був приголомшений, але не збентежений. Мсьє Бук багатозначно мовив:

— У силу обставин, за яких він був знайдений, абсолютно точно можна стверджувати, що цей ґудзик загубив чоловік, який був у купе місіс Габбард учора, саме тоді, коли вона подзвонила.

— Але, мсьє, там нікого не було. Мабуть, леді це просто собі надумала.

— Мішелю, вона цього не придумала. Убивця містера Ретчетта був там і залишив цей ґудзик.

Зрозумівши значення цих слів, П’єр Мішель запротестував.

— Це неправда, мсьє, це неправда! — вигукнув він. — Ви звинувачуєте мене у злочині. Мене? Я невинний. Я абсолютно невинний. Чому б я мав на меті вбивати мсьє, якого я раніше ніколи не бачив?

— Де ви були, коли подзвонила місіс Габбард?

— Я вже казав вам, мсьє, у сусідньому вагоні, розмовляв зі своїм колегою.

— Ми його покличемо.

— Так, мсьє, благаю вас, зробіть це.

Викликали провідника із сусіднього вагона. Він одразу ж підтвердив свідчення П’єр Мішеля. Він додав, що там також був провідник із Бухареста. Вони троє обговорювали ситуацію, яку спровокував снігопад. Вони розмовляли близько десяти хвилин, коли Мішелю здалося, що він чує дзвоник. Тільки-но він відчинив двері між двома вагонами, вони почули його чіткіше. Дзвінок теленькав постійно. Мішель поспіхом побіг на виклик.

— Тож, мсьє, ви бачите, що я не винен! — з тривогою вигукнув Мішель.

— А це ґудзик із кітеля провідника — як ви це поясните?

— Мсьє, я не можу цього пояснити. Це для мене загадка. Усі мої ґудзики на місці.

Обидва інші провідники теж заявили, що вони не губили ґудзиків. Крім того, вони взагалі не були в купе місіс Габбард.

— Заспокойтесь, Мішелю, — сказав мсьє Бук, — і повернімося до того моменту, коли ви поспішили на дзвінок місіс Габбард. Ви нікого не зустрічали в коридорі?

— Ні, мсьє.

— Ви бачили, щоби хтось ішов коридором у протилежний бік?

— Знову ні.

— Дивно, — сказав мсьє Бук.

— Не дуже, — заперечив Пуаро. — Це питання часу. Місіс Габбард прокидається і розуміє, що в її купе є ще хтось. Хвилину чи дві вона нерухомо лежить, її очі заплющені. Мабуть, саме тоді цей хтось вислизнув у коридор. Потім вона починає дзвонити. Але провідник приходить не одразу. Він чує лише третій чи четвертий виклик. Маю сказати, у нього було достатньо часу…

— Для чого? Для чого, mon cher? Не забувайте, навколо потяга були здоровенні кучугури снігу.

— Наш таємничий вбивця мав два шляхи, — повільно сказав Пуаро. — Він міг зайти в один із туалетів або зникнути в котромусь купе.

— Але вони були всі зайняті.

— Так.

— Ви маєте на увазі, що він міг піти у своє купе?

Пуаро кивнув.

— Це може бути, це може бути, — пробурмотів мсьє Бук. За десять хвилин відсутності провідника, вбивця виходить зі свого купе, заходить у купе Ретчетта, убиває його, зачиняє і засуває зсередини, виходить через купе місіс Габбард і, коли приходить провідник, благополучно повертається у своє купе.

Пуаро пробурмотів:

— Мій друже, не все так просто. Наш друг лікар це вам підтвердить.

Жестом мсьє Бук дав зрозуміти, що троє провідників можуть іти.

— У нас є ще вісім пасажирів, — сказав Пуаро. П’ять пасажирів першого класу — княгиня Драґомірова, граф і графиня Андрені, полковник Арбатнот і містер Гардман. І троє другого класу — міс Дебенгем, Антоніо Фоскареллі та покоївка леді фройляйн Шмідт.

— З ким ви зустрінетеся спочатку, з італійцем?

— Ви постійно твердите про свого італійця! Ні, ми почнемо з вершини дерева. Можливо, мадам княгиня буде така ласкава присвятити нам кілька хвилин свого часу. Мішелю, передайте їй наше повідомлення.

— Так, мсьє, — сказав провідник, який саме виходив із вагона.

— Скажіть їй, що ми можемо почекати на неї в її купе, якщо вона не захоче приходити сюди! — вигукнув мсьє Бук.

Але княгиня Драґомірова на це не погодилась. Вона з’явилася у вагоні-ресторані, трохи нахилила голову й сіла навпроти Пуаро.

Її маленька жаб’яче обличчя видавалося навіть жовтішим, ніж напередодні. Вона однозначно була негарна, як жаба, її очі були, наче коштовне каміння, темні й владні, і викривали приховану енергію та інтелектуальну силу, яка одразу відчувалася.

Її голос був глибоким, дуже чітким і трохи скрипучим.

Вона урвала пишномовну фразу з вибаченнями мсьє Бука.

— Не потрібно вибачатися. Я розумію, сталося вбивство. Тож природно, що необхідно опитати всіх пасажирів. Я радо допоможу всім, чим тільки зможу.

— Мадам, ви сама люб’язність, — сказав Пуаро.

— Зовсім ні. Це мій обов’язок. Що ви хочете знати?

— Ваше повне ім’я та адресу, мадам. Можливо, ви воліли б самі їх написати?

Пуаро простягнув аркуш паперу й олівець, але княгиня відклала їх убік.

— Ви можете самі записати їх, — сказала вона. Там нічого складного — Наталія Драґомірова, Клебер-авеню, 17, Париж.

— Мадам, ви їдете додому з Константинополя?

— Так, я зупинялася у посольстві Австрії. Зі мною була моя покоївка.

—