Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

— Охоче. Поки я була у вагоні-ресторані, попросила провідника розстелити мені ліжко. Одразу після вечері я пішла спати. Десь до одинадцятої я читала, потім вимкнула світло. Я не могла заснути через ревматичні болі, від яких страждаю. Приблизно за чверть перша я викликала свою покоївку. Вона зробила мені масаж, а потім читала вголос, поки я не заснула. Я не можу сказати точно, коли вона пішла. Можливо, за півгодини, а можливо, і пізніше.

— Потяг тоді стояв?

— Потяг стояв.

— Мадам, ви в той час нічого не чули, нічого незвичайного?

— Нічого незвичайного.

— Як звуть вашу служницю?

— Гільдеґарда Шмідт.

— Як довго вона працює у вас?

— П’ятнадцять років.

— Ви вважаєте, їй можна довіряти?

— Абсолютно. Її сім’я походить з маєтку мого покійного чоловіка в Німеччині.

— Я припускаю, мамам, ви були в Америці?

Різка зміна теми змусила стару леді підняти брови.

— Багато разів.

— Ви були знайомі з родиною Армстронґ — сім’єю, у якій сталася трагедія?

З певним хвилюванням у голосі старенька сказала:

— Мсьє, ви говорите про моїх друзів.

— Отже, ви знали полковника Армстронґа?

— Я трохи його знала, але його дружина, Соня Армстронґ — моя похресниця. Я дружила з її матір’ю, акторкою Ліндою Арден. Лінда Арден — геній, одна з найвизначніших трагічних актрис у світі. Як Леді Макбет, як Маґда, вона була неперевершена. Я не тільки була шанувальницею її творчості, я була її особистою подругою.

— Вона померла?

— Ні, ні, вона жива, але живе в повній самотності. У неї слабке здоров’я, і майже весь час вона лежить.

— Здається, у неї є ще одна донька?

— Так, набагато молодша за місіс Армстронґ.

— І вона жива?

— Звичайно.

— Де вона?

Стара кинула на нього гострий погляд.

— Мушу спитати, чому ви ставите ці запитання. Який стосунок вони мають до цього випадку — убивства в цьому потягу?

— Мадам, вони якось пов’язані між собою. Чоловік, якого вбили, це той самий чоловік, який викрав і вбив дитину місіс Армстронґ.

— О!

Прямі брови зсунулись докупи. Княгиня Драґомірова трішки випросталася.

— На мій погляд, тоді це вбивство абсолютно чудове! Ви вибачте за мою дещо упереджену точку зору.

— Мадам, вона природна. І тепер повернімося до запитання, на яке ви не відповіли. Де зараз молодша дочка Лінди Арден, сестра місіс Армстронґ?

— Мсьє, я чесно не можу вам сказати. Я втратила зв’язок із молодшим поколінням. Думаю, кілька років тому вона вийшла заміж за англійця і виїхала до Англії, але на даний момент не можу пригадати його імені.

Вона хвилину помовчала, а потім сказала:

— Джентльмени, хочете ще щось мене запитати?

— Мадам, тільки одне, дещо особисте запитання. Якого кольору ваш халат?

Вона злегка підняла брови.

— Думаю, у вас є причина для такого запитання. Мій халат із синього атласу.

— Мадам, більше запитань немає. Дуже вдячний, що ви так швидко дали відповіді на мої запитання.

Вона зробила невеликий жест рукою в перснях. Потім, коли вона підвелася, і всі інші теж устали разом із нею, зупинилася.

— Перепрошую, мсьє, — сказала вона, — але можна дізнатися ваше ім’я? Ваше обличчя мені знайоме.

— Мадам, мене звати Еркюль Пуаро. До ваших послуг.

Якусь хвилину вона мовчала, а потім:

— Еркюль Пуаро, — сказала вона. — Так. Тепер я згадала. Це доля.

Вона вийшла дуже струнко, та рухи були трохи сковані.

— Voilà une grande dame[52], — сказав мсьє Бук. — Що ви думаєте про неї, мій друже?

Але Еркюль Пуаро лише похитав головою.

— Мені цікаво, — сказав він, — що вона мала на увазі під словом «доля».

Розділ сьомий

Свідчення графа й графині Андрені

Після цього покликали графа і графиню Андрені. Однак у вагон-ресторан граф зайшов сам.

Безперечно, це був красивий чоловік. Не менше шести футів зросту, широкоплечий і зі стрункими стегнами. Він був одягнений у добре скроєний англійський твідовий костюм, і, якби не довжина вусів і специфічні вилиці, його можна було прийняти за англійця.

— Ну, панове, — сказав він, — що я можу для вас зробити?

— Мсьє, ви розумієте, — мовив Пуаро, — з огляду на те, що трапилось, я всім пасажирам зобов’язаний поставити кілька запитань.

— Чудово, чудово, — легко сказав граф. — Я цілком розумію вашу позицію. Ні, я боюся, що ми з дружиною не надто зможемо вам допомогти. Ми спали і взагалі нічого не чули.

— Мсьє, ви знали загиблого?

— Наскільки я розумію, це той великий американець — чоловік з неприємним обличчям. Під час прийомів їжі він сидів он за тим столом.

Кивком він указав на стіл, за яким сиділи Ретчетт і Макквін.

— Так, так, мсьє, ви абсолютно точні. Я маю на увазі, чи знаєте ви ім’я цього чоловіка?

— Ні. — Графа, здається, спантеличило запитання Пуаро. — Якщо ви хочете знати його ім’я, — сказав він, — то хіба його немає в паспорті?

— За паспортом його звати Ретчетт, — сказав Пуаро. — Але, мсьє, це не його справжнє ім’я. Ця людина — Кассетті, він відповідальний за сумнозвісні викрадення в Америці.

Говорячи це, він уважно дивився на графа, але того, здавалося, ця новина зовсім не вразила. Він просто трохи розплющив очі.

— Ах! — сказав він. — Безумовно, це має трохи пролити світло на цю справу. Дивовижна країна Америка.

— Пане графе, ви, напевно, бували там?

— Я пробув рік у Вашингтоні.

— Ви, напевно, знали сім’ю Армстронґів?

— Армстронґ… Армстронґ… Важко згадати, я багато кого зустрічав.

Він усміхнувся, знизав плечима.

— Але, джентльмени, повернімося до справи, — сказав він. — Що ще я можу зробити, щоб допомогти вам?

— Пане граф, коли ви пішли спати?

Еркюль Пуаро зазирнув у план. Граф і графиня Андрені займали суміжні купе з номерами 12 і 13.

— Поки ми були у вагоні-ресторані, нам на ніч приготували одне купе. Повернувшись, ми трохи посиділи в іншому…

— Який номер?

— Номер 13. Ми разом грали в пікет. Близько одинадцятої години моя дружина пішла спати. Провідник приготував мені постіль і я теж ліг у ліжко. До ранку я міцно спав.

— Ви