Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Щойно зник останній промінь Златану, на флагштоку замайорів зелений прапор Фероманська.

Цієї ночі Рада та Альбрехт разом зі своїм загоном ночували не на сирій землі, а в замкових покоях уже колишнього графа Карбрі.

Наступного дня, ближче до обіду, на коні примчав комендант Тізона з охоронцем — з того самого міста, яке Мерлін збирався брати штурмом. Комендант був наляканий до нестями. Люди в околицях не змовкали, поширюючи чутки про дивне вогняне кільце, що зависло над Кензом. Говорили, що це була кара графу Карбрі за його злочини. Але попри всі балачки, тіла графа так і не знайшли.

Рада з Альбрехтом були виснажені після вчорашніх подій, тож, перш ніж повертатися до Заргансу, вирішили трохи відпочити. Хоча насправді це виявилось нездійсненною мрією. Від ранку до вечора вони займалися справами міста: перевіряли найближче оточення Карбрі, переглядали рахунки. Граф жив у розкошах, відібраних у попереднього власника замку. Здавалося, він цілеспрямовано знищував місто, аби помститися роду Флурмстей.

Альбрехт не міг приховати свого роздратування. Він мав усе контролювати, але ще більше — бути поруч із Радою. Його дратувало, що не зупинив її, коли вона вирушила до міста складати список усього, що було зруйновано графом за роки правління.

Цілий день пройшов у напрузі. Про кохання й думати не було часу. Але варто було вечору настати, як гнітючі думки знову взяли своє.

Альбрехт стояв біля вікна, дивлячись на місто внизу.

— Альбрехте! — гукнула Рада, підійшовши до нього ззаду. — Ми завтра вранці повертаємось! Я вже надіслала звістку Мерліну!

— Добре. — важко зітхнув він, повертаючись до неї. — Найближчим часом у нас навряд чи з’являться нові завдання. Що будемо робити?

— У мене є деякі плани. — замислилася Рада. Вона не збиралася ділитися ними, хоча на мить подумала, що могла б попросити допомоги. — Я… мені потрібна твоя допомога. — все ж озвалась вона. Потім замовкла, усвідомивши, що виглядає дурною. Просити Альбрехта вплинути на Мерліна могло образити його. Адже він міг вирішити, що вона використовує його заради наближення до брата. — Хоча ні, нічого! — відмахнулася.

— Якщо потрібна допомога — я завжди до твоїх послуг. Ти ж знаєш. — сказав Альбрехт.

— Ти будеш першим, до кого я звернуся. Але зараз я втомилася і, мабуть, піду спати.

Альбрехт дивився на неї, не знаючи, що робити. Ідея, яка виникла щойно в голові, вибила його з колії. Він ніколи так не робив. Це зачіпало його гордість. Але виснажений організм вирішив усе за нього. Похитнувшись, Альбрехт схопився за стіну — ноги підкосилися, голова пішла обертом.

Рада підскочила, встигнувши підхопити його, щойно він почав хилитись. Разом вони опустилися на підлогу.

— Що з тобою? Ти наче з крейди. Я покличу лікаря! — злякано сказала вона, вже збираючись підвестися.

— Не треба. Я сам лікар. Ти ж забула? — слабо усміхнувся він, сподіваючись, що вона не стане наполягати. — Просто втома. Хоча, правду кажучи, я тільки сидів, а ти весь день провела на ногах…

— Я краще цілий день бігатиму містом, ніж сидітиму за паперами з цифрами. — фиркнула Рада. — Від них у мене мозок кипить. Я  лягла б через п’ять годин і вже більше не встала… — розсміялася вона, допомагаючи йому піднятися та дійти до ліжка. — Відпочинь. До ранку ще багато часу.

Альбрехта мучила думка, що він зрадів її турботі. Він не хотів, щоб вона хвилювалася за нього, ба більше — не хотів, щоб вона бачила його слабким. Але між ними останнім часом виникла якась стіна.

— Можна тебе про щось попросити? — спитав він. Коли Рада кивнула, продовжив сміливіше. — Посидь біля мене трохи. Розкажи, як пройшов твій день.

— Ну, якщо тобі від цього полегшає… — знизала плечима вона. — День був нудний.

Альбрехт ледь усміхнувся.

Вклавшись на подушки, він заплющив очі й слухав. Коли вона дійшла до історії про недостачу продуктів у якомусь магазині, Рада позіхнула. Хлопець уже майже дрімав. Замовкнувши, вона раптом зловила себе на тому, що розглядає його обличчя, вловлює кожен рух вій.

«Сподіваюся, я справді така, якою ти мене бачиш… — подумала вона, глянувши на його долоню, що лежала на ковдрі. Їй хотілося торкнутись, але вона боялася його розбудити. — Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться просто лежати поряд з тобою. Навіть без слів. Якби не це прокляття, я б уже давно розпланувала наше весілля. — усміхнулась. — Але добре, що ти бачиш у мені лише подругу… — ця думка стерла усмішку з обличчя. В очах застиг сум. — Бо я ніколи не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться…»

Придушивши зітхання, Рада обережно підвелася. Розправивши пом’яту сукню, вона вийшла до своєї кімнати. Завтра — повернення до Заргансу.

* * *

Минуло кілька днів після їхнього повернення. Стояла середина листопада. Дощі не припинялися, дороги перетворилися на суцільне багно.

Альбрехт сидів на підвіконні, поставивши на нього одну ногу, й дивився у вікно. Було холодно й гидко. За два дні в замку він жодного разу не бачив Раду. Іноді йому здавалося, що вона його уникає. Але ж він нічого не зробив, аби її розгнівати!  

Чарівник згадав, як колись вона вчила його магії. А який найкращий спосіб з нею побачитися? Звісно ж — попросити про урок. Альбрехт завжди мріяв літати. Хоч би трохи — відірватися від землі.