Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Данґлар кивнув і вказав пальцем на екран, де на величезній швидкості пролітали збільшені відбитки пальців, схожі на міжгалактичні образи.
Адамберґ обійшов стіл і сів навпроти Данґлара.
— Скільки, на вашу думку, в Парижі розмальованих четвірками багатоповерхівок?
— Три, — відповів Данґлар.
Адамберґ підняв пальці на руках.
— Три плюс дев'ять буде дванадцять. А зважаючи на те, як мало людей повідомляють про подібні вибрики лягавим — якщо не брати до уваги особливо стривожених, байдужих і схиблених, яких у світі вистачає, — можна розраховувати як мінімум на тридцять будинків уже розмальованих нашим «інтервенціоністом».
— І знову ті самі четвірки? Однакова форма, колір?
— Ті самі.
— І знову лишилися чисті двері?
— Це нам і треба перевірити.
— Маєте намір зробити це?
— Гадаю, так.
Данґлар поклав руки на стегна.
— Я вже бачив такі четвірки, — сказав він.
— Камілла також.
Данґлар підняв брову.
— На сторінці якоїсь розгорнутої книги на столі, — відповів Адамберґ. — У приятеля подруги.
— Про що ця книга?
— Камілла не знає. Вона гадає, що це книга з історії, бо її власник — хатній робітник удень і медієвіст — увечері.
— А хіба зазвичай не навпаки?
— Зазвичай стосовно чого?
Данґлар схопив пляшку пива, що стояла на столі, і ковтнув з неї.
— А ви, де ви її бачили? — запитав Адамберґ.
— Уже не пам'ятаю. Це було давно.
— Якщо ці четвірки існують то там, то сям, отже, мови про вигадку й бути не може.
— Не може, — визнав Данґлар.
— Інтервенціонізм же передбачає створення, чи не так?
— Загалом, так.
— То що будемо робити з вашим «інтервенціоністом»?
Данґлар закопилив губу.
— Відходити від нього.
— І чим його замінимо?
— Типом, якому нема чого робити.
Адамберґ необачно вступив у будівельне сміття, забруднивши свої старі черевики.
— Мені здавалося, що нас перевели, — зазначив Данґлар, — у кримінальний розшук, у відділ особливо тяжких злочинів.
— Щось таке пригадую, — сказав Адамберґ.
— Чи скоєно в цих дев'яти будинках злочин?
— Ні.
— Насилля? Погрози? Залякування?
— Ні. Ви ж сам чудово знаєте, що ні.
— Отже, чому ми це обговорюємо?
— Тому що є підозра на злочин, Данґларе.
— У четвірках?
— Так. Це мовчазний напад. І серйозний.
Адамберґ глянув на годинника.
— Я маю час повести...
Він витягнув свій блокнот і швидко згорнув його.
— Повести Бартено відвідати кілька таких багатоповерхівок. Доки Адамберґ пішов забирати кинуту на стілець куртку, Данґлар одягнув свою, охайно обсмикнувши поли. Природної краси Данґлару бракувало, тому його козирем завжди була елегантність.
11
Декамбре повернувся досить пізно і до вечері встиг лише забрати вечірню «химеру», яку для нього відклав Жос.
(...) коли з'являються отруйні гриби, коли поля і ліси вкриваються павутинням, а скотина хворіє чи навіть мертвою падає на моріжку, а дика лісова звірина так само, коли хліб швидко пліснявіє; коли на снігу валяються мухи, хробаки або молоді комарі (...)
Він знову склав папірець, доки Лізбет бігала будинком, гукаючи всіх мешканців до столу.
Обличчя Декамбре здавалося значно похмурішим, ніж уранці. Старий швидко поклав руку Жосові на плече.
— Маємо поговорити, — сказав він. — Сьогодні ввечері у «Вікінгу». Хотів би, щоб нас не чули.
— Гарний улов? — запитав Жос.
— Гарний, але смертоносний. Рибка може виявитися завеликою для нас.
Жос завагався.
— Так, Ле Ґерне. Слово бретонця.
За вечерею Жосу вдалося викликати усмішку на обличчі похнюпленої Єви завдяки наполовину вигаданій веселій родинній історії, і він цим пишався. Потім моряк допоміг Лізбет прибрати зі столу — не лише через звичку, а й через можливість побути біля неї. Він уже готувався піти у «Вікінг», коли побачив, як Лізбет спускалася зі своєї кімнати у вечірньому вбранні — блискучій чорній сукні, що охоплювала її широченний силует.
Вона швидко пройшла, усміхнувшись до Жоса, і в Жоса всередині все перевернулося.
У «Вікінгу» було гаряче і накурено. Декамбре вмостився за дальнім столиком у глибині ресторану і стурбовано чекав біля двох кальвадосів.
— Лізбет кудись пішла у вечірній сукні, щойно помила посуд, — оголосив Жос, сідаючи.
— Так, — сказав Декамбре, не здивувавшись.
— Її запрошено?
— Щовечора, крім вівторка і неділі, Лізбет одягає вечірню сукню.
— Вона з кимось зустрічається? — стривожено запитав Жос.
Декамбре похитав головою.
— Вона співає.
Жос насупив брови.
— Вона співає, — повторив Декамбре. — Виступає. У кабаре. У Лізбет дуже сильний голос.
— Але відколи, чорт забирай?
— Відколи вона приїхала сюди і я навчив її сольфеджіо. Щовечора у «Сант-Амбруаз» вона збирає повну залу. Якогось дня, Ле Ґерне, ви побачите її прізвище на афішах. Лізбет Ґластон. І де б ви не були, не забудьте її.
— Було б дивно, якби я її забув, Декамбре. А це кабаре, туди можна піти? Можна її послухати?
— Дамас буває там щовечора.
— Дамас? Дамас Віґ'є?
— А хто ж іще? Він хіба вам про це не казав?
— Ми щоранку разом п'ємо каву, але він і словом не прохопився.
— Це і зрозуміло, він же закоханий. А це не те, про що базікають.
— Дідько, Дамас! Але ж Дамасу тільки тридцять років.
— Лізбет також. Від того, що Лізбет товста, вона не перестає бути тридцятирічною.
Жос дозволив собі помізкувати про можливу пару Дамас — Лізбет.
— З того щось вийде? — запитав він. — Ви ж трохи знаєтеся на житті?
Декамбре скептично скривився.
— Чоловіча анатомія вже давно не вражає Лізбет.
— Дамас хороший.
— Цього надто мало.
— А що ж Лізбет чекає від чоловіків?
— Не так вже й багато.
Декамбре ковтнув кальвадосу.
— Ми тут не для того, щоб обговорювати кохання, Ле Ґерне.
— Знаю. Велика рибина, яку ви впіймали.
Обличчя Декамбре стало похмурим.
— Це настільки серйозно? — запитав Жос.
— Боюся, що так.
Декамбре кинув оком на сусідні столики і, здавалося, заспокоївся. Гамір, який панував у «Вікінгу», був гіршим за варварське плем'я на облавку дракара.
— Я встановив особу одного з авторів, — сказав він. — Мова йде про перського лікаря XI століття, Авіценну.
— Гаразд,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мерщій тікай і довго не вертайся», після закриття браузера.