Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Я знайшов той абзац у його «Liber canonis».

— Гаразд, — повторив Жос. — Декамбре, а ви були вчителем, як і ваш батько?

— Як ви дізналися?

— Просто, — сказав Жос, клацнувши пальцями. — Я також трохи знаюся на житті.

— Можливо, вас дратує те, що я розповідаю, Ле Ґерне, але вас зацікавить те, що ви почуєте.

— Гаразд, — повторив Ле Ґерн, який відчув себе так, ніби перенісся в часі на уроки до старого Дюкведіка в пансіоні.

— Інші автори просто переписували твори Авіценни. Мова завжди йде про одне й те саме. Ми ходимо навколо чогось, не називаючи це, не торкаючись, ніби грифи, що звужують коло навколо падла.

— Навколо чого? — запитав Ле Ґерн, трохи розгубившись.

— Навколо теми, Ле Ґерне, я ж вам щойно сказав. Усі ці дивні листи об'єднує одна тема. Вони провіщають саме її.

— І що ж вони провіщають?

Цієї миті Бертен поставив на стіл два кальвадоси, і Декамбре зачекав, доки високий нормандець піде, щоби продовжити розповідь.

— Чуму, — відповів він, стишивши голос.

— Яку чуму?

— Справжню чуму.

— Велика хвороба стародавніх часів?

— Саме вона. Власною персоною.

Жос ненадовго змовк. А може, грамотій просто верзе дурниці? Може, він просто насміхається з нього? Жос усе одно не міг перевірити всі ці історійки з «canonis», тож Декамбре може правити казна-що. Жос — моряк обережний, тому він ретельно вивчив обличчя старого розумника, в якому точно не було глуму.

— А ви не намагаєтеся замилити мені очі, Декамбре?

— Навіщо?

— Щоби погратися в типа, який знає все, і в типа, який не знає нічого. У хитруна й дурня, освіченого і неосвіченого, знавця і тупака. Але поглянув би я на вас із вашими іграми у відкритому морі без рятувального жилета.

— Ле Ґерне, ви надто жорстокий.

— Так, — визнав Жос.

— Щось мені здається, ви вже багатьом носа розквасили на землі.

— І на морі також.

— Я ніколи не грався в хитруна і дурня. Що це мені дасть?

— Владу.

Декамбре усміхнувся і знизав плечима.

— Можна продовжувати? — запитав він.

— Якщо бажаєте. Але, по правді, нащо воно мені все це здалося? Протягом трьох місяців я зачитував послання кадра, що переписував Біблію. Мені платили — я читав. Як це мене стосується?

— У моральному плані ці оголошення належать вам. І якщо я завтра піду до лягавих, то хотів би попередити вас про це. І найкраще було б, якби ви пішли разом зі мною.

Жос одразу вихилив свій кальвадос.

— Лягаві? Ви з'їхали з глузду, Декамбре! До чого тут узагалі лягаві? Зрештою, це ж не якась бойова тривога.

— Звідки вам знати?

Жос стримав слова, які готові були ось-ось зірватися з язика, через кімнату. Кімнату потрібно зберегти.

— Послухайте сюди, Декамбре, — мовив він, опанувавши себе. — У нас є тип, який, відповідно до вашої теорії, переписує старі тексти про чуму. Якийсь псих, скажімо, фанатик. Але якщо ми будемо звертатися до лягавих щоразу, коли якийсь пришелепкуватий розкриє рота, то в нас не буде навіть часу випити келиха.

— По-перше, — сказав Декамбре, випивши половину свого кальвадосу, — йому мало просто переписувати — він хоче, аби ви читали це. Тобто він анонімно висловлюється на міському майдані. По-друге, він рухається вперед. Поки що він на початку текстів. Він досі не зачіпав абзаців зі словами «чума», «зло» чи «смертність». Він розтягує прелюдію, але все одно рухається вперед. Ви розумієте, Ле Ґерне? Він просувається. Ось що серйозно. Він просувається. До чого?

— Та певно ж до кінця тексту. Це ж логічно. Ще не бачив кадра, який би починав книженцію з кінця.

— Багато книг. А ви знаєте, що там, в кінці?

— Але ж я їх не читав, цих бісових книжок!

— Десятки мільйонів трупів. Ось що наприкінці.

— Бо ви надумали собі, що цей божевільний збирається вбити половину Франції?

— Я цього не казав. Кажу лише, що він рухається до смертельної розв'язки, підповзає до неї. Він же нам не «Тисячу й одну ніч» читає!

— Ви кажете, що він просувається. А я б радше сказав, що він стоїть на місці. Уже місяць він маринує нас цими тваринячими оповідками то під одним соусом, то під іншим. Хіба ж це по-вашому означає «рухатися»?

— Я певен щодо цього. А пам'ятаєте інші оголошення, ті, які без початку й кінця розповідають про життя чоловіка?

— Звісно. Але це зовсім з іншої опери. Цей хлоп їсть, трахається, спить, і це все, що про нього відомо.

— Цей хлоп — Семюел Пепіс.

— А я з ним незнайомий.

— Дозвольте мені вам його представити: англієць, міщанин-шляхтич, який жив у сімнадцятому столітті в Лондоні. І працював він, до речі, у Морському Відомстві.

— Велике товстодупе цабе з портового керівництва?

— Не зовсім, але це не має значення. А важливо те, що Пепіс дев'ять років вів особистий щоденник, з 1660 по 1669 роки. Рік, який наш псих підкидає у вашу скриньку, — це рік великої чуми в Лондоні, 1665-й. Сімдесят тисяч трупів. Ви розумієте? День за днем дивні повідомлення наближаються до моменту її початку. Ми вже дуже близько до цього. Ось що я називаю просувається.

Уперше Жос стривожився. Те, що розповідав грамотій, — переконливо. Такою мірою, що і справді варто попередити лягавих.

— Фараони нас засміють, якщо ми скажемо їм, що тут якийсь псих розважається, читаючи щоденник трьохсотрічної давнини. Це нас вони посадять, кажу вам.

— Ми не казатимемо їм цього. Ми лише попередимо їх, що якийсь псих розважається, провіщаючи смерть на міському майдані. А далі хай уже самі викручуються. Проте в мене буде чисте сумління.

— Вони все одно нас засміють.

— Звісно. Саме тому ми не підемо до абиякого лягавого. Я знаю одного, який сміятиметься не так, як інші, і зовсім не з того, що інші. От до нього ми й підемо.

— До нього ви підете, якщо вам так хочеться. А щодо мого свідчення, я дуже сумніваюся, що вони приймуть його, як одкровення. Бо моє досьє, Декамбре, не таке вже й бездоганне.

— Моє також.

Жос подивився на Декамбре, нічого не сказавши. Браво. Браво, аристократе.

Мало того, що