Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Скільки місяців? — стримано запитав Жос. Як справжній джентльмен моря, він не запитував про причини затримання.

— Шість, — відповів Декамбре.

— Дев'ять, — мовив на те Жос.

— Випустили?

— Випустили.

— Мене також.

Нічия. Після цього діалогу чоловіки серйозно помовчали.

— Дуже добре, — сказав Декамбре. — То ви йдете зі мною?

Жос скривився.

— Але ж це тільки слова. Слова. Вони ніколи нікого не вбивали. Це всім відомо.

— Ні, Ле Ґерне. Слова вбивали завжди, ось що відомо.

— Але коли?

— Відколи хтось вигукнув «Смерть йому!» і натовп повісив засудженого. Завжди.

— Чудово, — переможено сказав Жос. — А якщо вони заборонять мені працювати?

— Ну ж бо, Ле Ґерне, ви що, боїтеся лягавих?

Зачеплений за живе, Жос скинувся.

— Скажете таке, Декамбре. Ми, Ле Ґерни, може, і мужлаї, але поліціянтів не боялися ніколи.

— Ось і добре.

12

— А до якого лягавого ми підемо? — запитав Жос, піднімаючись бульваром Араґо близько десятої ранку.

— Я з цим чоловіком двічі перетинався через свою...

— Справу.

— Точно.

— Два рази — не так уже й багато, щоб роздивитися людину з усіх боків.

— Але ти можеш глянути на неї з висоти пташиного польоту, і загальний образ виявився непоганим. Спочатку я взагалі мав його за підсудного, а це вже хороший знак. Він приділить нам хвилин п'ять. У гіршому разі він вважатиме наш візит безглуздим і забуде про нього. А в кращому — достатньо зацікавиться, аби рознюхати подробиці.

— І все вищеозначене.

— І все вищеозначене.

— А чому це може його зацікавити?

— Він любить заплутані і незрозумілі історії. Принаймні шеф дорікав йому саме цим, коли ми вперше зустрілися.

— Ми зустрінемося з якоюсь дрібнотою?

— Це вам не до вподоби, капітане?

— Я ж вам сказав, Декамбре. Мені начхати на цю історію.

— Він не дрібнота. Наразі він головний комісар, керує групою в кримінальному розшуку. Відділ убивств.

— Відділ убивств? О, йому точно сподобаються наші старі папірці.

— Хто його знає.

— А за які чесноти дивака зробили головним?

— Як я знаю, в нього хист до незрозумілих справ. Я кажу «незрозумілі», але міг би й сказати «незбагненні».

— Нема чого присікуватися до слів.

— А мені подобається присікуватися.

— Я помітив.

Декамбре зупинився перед високими дверима.

— Ось і прийшли, — сказав він.

Жос скинув оком на фасад.

— Їхній шхуні не завадив би добрячий ремонт.

Декамбре притулився спиною до фасаду і склав руки на грудях.

— Ну що? — запитав Жос. — Покиньмо це все?

— У нас зустріч за шість хвилин. Треба дотримуватися домовленостей. Він дуже зайнята людина.

Жос притулився спиною до фасаду біля нього і чекав.

Повз них пройшов, опустивши голову, якийсь чоловік. Уклавши руки в кишені, він, не поспішаючи, пройшов на ганок, навіть не глянувши на двох стариганів біля стіни.

— Гадаю, це він, — пробурмотів Декамбре.

— Чорнявий коротун? Ви жартуєте. Стара сіра футболка, м'ята куртка. У нього навіть волосся не підстрижене. Продавець квітів на набережній Нарбон — можливо, але комісар — нізащо в світі.

— Кажу вам: це він, — наполягав Декамбре. — Я впізнав його ходу. Він хитається.

Декамбре дивився на годинник, доки не минуло шість хвилин, а тоді повів Жоса в недоремонтовану кам'яну будівлю.

— Я пам'ятаю вас, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, запросивши обох гостей до свого кабінету. — Тобто не так. Після вашого дзвінка я передивився ваше досьє і згадав вас. Пригадую, ми з вами якось поговорили, і справи ваші тоді йшли кепсько. По-моєму, я порадив вам піти з роботи.

— Я так і зробив, — сказав Декамбре, намагаючись говорити гучніше через галас, здійнятий дрилями, який Адамберґ, здавалося, не помічав.

— Ви підшукали щось по виходу з в'язниці?

— Я став радником, — сказав Декамбре, оминувши увагою кімнати, які він здає в піднайм, і мереживо.

— Податковим радником?

— З життєвих питань.

— Он як, — замріяно відказав Адамберґ. — Чому б і ні. І є клієнти?

— Не скаржуся.

— І що ж люди вам розповідають?

Жос уже почав запитувати себе, чи не помилився часом Декамбре адресою і чи взагалі цей лягавий хоча б іноді виконує свою роботу. На його столі не було комп'ютера, а тільки розкидані папірці. Стільці й підлогу також укривали якісь записи і малюнки. Сам він стояв, притулившись спиною до білої стіни і вперши руки в боки. Комісар дивився на Декамбре знизу, трохи нахиливши голову. Жос подумав, що очі поліціянта кольором і структурою схожі на слизькі коричневі водорості, фукуси, які заплутуються навколо корабельного гвинта. Вони такі самі м'які, але невиразні, блискучі, але не осяйні — невизначені. Круглі бульки цих водоростей називалися поплавцями, і, на Жосову думку, саме це слово найкраще описувало погляд комісара. Його поплавці ховалися в тіні густих темних брів, що надавало їм схожості з двома скелястими печерами. Зігнутий ніс і кутасті риси надавали його обличчю трохи твердості.

— Але найчастіше люди приходять з історіями кохання, — вів далі Декамбре. — Або його надто багато, або недостатньо, або зовсім нема. Або воно не таке, як їм хотілося б, або вони не можуть наважитися через різноманітні...

— Штуки, — перебив його Адамберґ.

— Штуки, — підтвердив Декамбре.

— Знаєте, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, відриваючись від стіни. Він узявся вимірювати кімнату розважними кроками. — Тут особливий відділ — убивств. Тож, якщо ваша давня історія мала якісь наслідки, якщо вас турбують тим чи іншим чином, я не...

— Ні, — перервав його Декамбре. — Мова взагалі не про мене. Мова навіть не про злочин. Принаймні поки що.

— Погрози?

— Можливо. Анонімні послання, послання смерті.

Жос поклав лікті на коліна, і йому стало весело. О, грамотію не так уже й просто буде викласти свої примарні страхи.

— Які становлять загрозу життю якоїсь людини? — запитав Адамберґ.

— Ні. Це повідомлення про загальну руйнацію і катастрофу.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, і далі походжаючи туди-сюди. — Проповідники третього тисячоліття? Проголошують що — апокаліпсис?

— Чуму.

— Послухайте, — сказав Адамберґ, витримавши паузу. — Це мало що