Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Андресен попрямував у містечко з десятком інших, на чолі з фельдфебелем. Лассіньї справив на нього гнітюче враження. Там, де раніше розташовувалися високі білі будинки з жалюзі на вікнах, залишилися тепер лише потворні, почорнілі від дощу руїни, купи каміння та дерев’яних уламків. Вулиці були засипані картеччю й осколками снарядів. Містечко практично зрівняли із землею. Від церкви залишився порожній каркас. Усередині на похилених балках ще тримався старий дзвін, але незабаром і він упаде, ударившись об землю з останнім, надтріснутим дзвоном. На церковному фасаді висіло велике розп’яття, його пошкодило розривом гранати. Андресен приголомшений:

Як жорстока і безцеремонна війна! Знехтувані найбільші цінності: християнство, мораль, домашнє вогнище. У наш час так багато говорять про Культуру. Боїшся зневіритися в цій самій культурі та інших цінностях, коли до них ставляться настільки нешанобливо.

Вони наближаються до будинків, нещодавно залишених мешканцями. Фельдфебель, раніше — вчитель, входить першим. Він жадібно нишпорить у шафах, по всіх кутках. Але ж узяти нічого. Усе вже розграбували. Хаос панує невимовний. Андресен тримається трохи віддалік, засунувши руки в кишені, на душі в нього тяжко. Він мовчить.

У дверях залишеної крамнички вони стикаються з добре одягненою жінкою, щоправда, вона без капелюха, але в жакеті з хутряним коміром. Вона запитує солдатів, де їй знайти свого чоловіка. Андресен відповідає, що не знає. Він зустрічається з нею поглядом, і йому важко вгадати, що переважає в її потемнілих очах — відчай чи презирство. Від сорому він не знає, куди подітися, і більш за все жадає «втекти далеко-далеко», сховатися десь від цього погляду.

26

Вівторок, 15 грудня 1914 року

Ельфріда Кур допомагає нагодувати солдатів на вокзалі Шнайдемюля

Морозяне небо, білий сніг, крижаний холод. Молодші діти так мерзнуть, що вже не хочуть гратися в солдатів. Ельфріда як старша вмовляє їх продовжити гру. Потрібно загартовуватися: «Солдати на фронті мерзнуть більше за нас». Але маленький Фріц Веґнер справді застуджений. Вона раз по раз витирає йому носа, і ця обставина, на її думку, суперечить його статусу офіцера в грі.

Потім вона прямує на вокзал. Її бабуся працює там добровольцем Червоного Хреста. Ельфріда зазвичай допомагає годувати солдатів. Потяги все йдуть і йдуть, вдень і вночі: здорові солдати, співаючи пісні, їдуть на Східний фронт, назустріч боям, а назад повертаються притихлими, зраненими. Цього дня має прийти багато санітарних потягів, тому буде багато клопоту.

Ельфріда, незважаючи на заборону, допомагає нагодувати і триста цивільних осіб, робітників, які приїхали зі Східної Пруссії, де рили окопи і будували укріплення. Вона дивиться, як їдять ці голодні люди, мовчки, побоюючись, що їх схоплять: перед ними — суп, хліб, кава. Вони миттєво проковтують 700 бутербродів і поспішають до потяга, що очікує на них. Вона похапцем допомагає приготувати нову порцію бутербродів. Ковбаса закінчилася, вони ріжуть сало, у гороховий суп додають води, але коли прибуває потяг з пораненими, вони не чують жодної скарги.

Надвечір Ельфріду послали купити ще ковбаси. Їй довелося обійти двох м'ясників, перш ніж вона отримала те, що потрібно. На зворотному шляху вона зустріла свою подругу, Гретель:

Вона була так закутана від морозу, що виднілися лише ніс і блакитні очі. Я повісила в’язку часникових ковбасок їй на шию і сказала: «Допоможи мені нести, тоді до тебе не пристане лінь».

Обидві дівчинки допомагали дорослим на вокзалі, тягаючи важкі кавники. Ближче до десятої вечора вони отримали винагороду за свою працю: бутерброд з ковбасою і миску горохового супу. А потім повернулися додому, втомлені, але задоволені. Засніжило. «Красиво, коли сніжинки кружляють у світлі газових ліхтарів».

27

Вівторок, 22 грудня 1914 року

Мішель Корде стає свідком відкриття сесії палати депутатів у Парижі

Уряд і міністерства повернулися до Парижа, і палата депутатів відновила роботу. Як високопоставлений чиновник міністерства, Корде міг бути присутнім на сесії, зайнявши місце на балконі. Нелегко було організувати всю цю церемонію. Наприклад, жваві дискусії, навіть на урядовому рівні, точилися навколо одягу: чи можна дозволити депутатам виступати у військовій формі — всі хотіли нею похизуватися, — або ж вони повинні одягти цивільний костюм? Зрештою вирішили зобов'язати всіх прийти в сурдутах[55].

Корде жахався промов і реакцій на них слухачів: «Як зачаровані ці люди словами!» Що більш рішуче такий оратор закликає стояти «до самого кінця», то більш він бундючний у своїх жестах і тоні.

У коридорі Корде зустрів людину, яку знав з минулого цивільного життя як директора «Опера Комік». Тепер він служив денщиком в одного генерала. Цей чоловік розповів йому, що публіка просто ломиться в театр і щовечора на спектакль не може потрапити до півтори тисячі глядачів. У ложах сидять здебільшого жінки в жалобі: «Вони приходять поплакати. Тільки музика здатна пом'якшити їхні страждання».

Він розповів також Корде історію, що почув того місяця, коли був штабним офіцером. Одна жінка ніяк не могла залишити свого чоловіка, капітана, і пішла за ним на фронт. У Комп'єні вони повинні були розлучитися, адже він вирушав на передову. Але дружина вперто наполягала на своєму. Цивільним особам заборонялося відвідувати місця бойових дій, тим паче жінкам, у яких воювали чоловіки. Уважалося, що присутність дружин заважає. (Виняток становили повії, їх забезпечували спеціальними перепустками, щоб вони могли займатися своїм ремеслом; вочевидь, цим користувалися і деякі відчайдушні жінки, щоб бачитися з чоловіками.) Командування вирішило, що в цьому випадку немає іншого виходу, крім як перервати перебування капітана на фронті і відіслати його назад. Що вчинив чоловік, дізнавшись, що йому загрожує? Убив свою дружину.