Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

— Як і більшість. А це промисловий. Такі використовуються взимку на відкритих будівельних майданчиках і на деяких спортивних заходах. Гадаю, його позичили в хокейної ліги у Вільямсбурзі. Вони грають більшість своїх матчів на відкритому повітрі, і кілька років тому провели великий збір коштів, щоб побудувати трибуни і щось придбати, аби глядачі не мерзли.　

— Ви родом із цих місць?　

— Так, сер. Я виріс у Сен-Ремі. Моя сім’я переїхала, але я після поліцейського коледжу повернувся сюди.　

— Чому?　

Чому? Це питання здивувало Лем’є. Ніхто не питав його про таке. Чи це була перевірка, якась каверза з боку Ґамаша? Він подивився на великого чоловіка, що стояв перед ним, і вирішив, що, напевне, ні. Ґамаш не був схожий на людину, якій потрібні витівки. І все ж, найкраще було дати дипломатичну відповідь.　

— Я хотів працювати в Сюрте й подумав, що, влаштувавшись тут, отримаю перевагу, оскільки знаю багатьох місцевих.　

Ґамаш якусь мить спостерігав за ним. Незручна пауза минула, і він повернувся, щоб подивитися на обігрівач. Лем’є трохи розслабився.　

— Він, напевне, електричний. Електричний струм, який убив мадам де Пуатьє, ймовірно, від нього. Проте вона була дуже далеко від обігрівача, коли зомліла. Цікаво, може, обігрівач мав поганий контакт, і мадам де Пуатьє якимось чином доторкнулася до нього і змогла зробити кілька кроків, перш ніж впала? Що ви думаєте?　

— Можна висувати здогадки?　

Ґамаш засміявся.　

— Так, але не кажіть інспектору Бовуару.　

— Тут люди постійно використовують генератори, щоб виробляти електрику. У кожного є генератор. Думаю, можливо, що хтось під’єднав її стілець до генератора.　

— Тобто скористалися стартовим дротом, причепивши до неї два затискачі? — Ґамаш намагався приховати недовіру, та це було важко. — Хіба вона цього не помітила б?　

— Ні, якщо вона спостерігала за керлінгом.　

Здавалося, молодий агент Лем’є і старший інспектор Ґамаш по-різному ставилися до керлінгу. Ґамашеві цей вид спорту подобався рівно настільки, щоб дивитися національний фінал по телевізору. Для канадця це був майже обов’язок. Але він ніколи не захоплювався грою. І він би точно помітив, якби Рейн-Марі раптом увімкнула генератор і прикріпила до його вух два величезні затискачі типу «крокодил».　

— Ще якісь ідеї?　

Лем’є похитав головою і спробував створити враження, ніби глибоко замислився.　

Жан Ґі Бовуар відірвався від криміналістів і приєднався до Ґамаша, який тепер стояв біля обігрівальної лампи.　

— Від чого вона живилася, Жане Ґі?　

— І гадки не маю. Ми обробили її дактилоскопічним порошком і сфотографували, тож якщо хочете, можете торкатися.　

Двоє чоловіків обійшли навколо лампи, по черзі нахиляючись і підводячи голову, наче два монахи під час короткочасного паломництва.　

— Ось вимикач.　

Ґамаш натиснув на нього і, що не дивно, нічого не сталося.　

— Ще одна загадка, — усміхнувся Бовуар.　

— Це коли-небудь закінчиться?　

Ґамаш подивився на агента Лем’є, що сидів на трибуні, хукав на свої змерзлі руки й щось занотовував у блокноті. Шеф попросив його впорядкувати свої записи.　

— Що ти про нього думаєш?　

— Лем’є? — перепитав Бовуар, і його серце завмерло. — Нормальний.　

— Але…　

Звідки він знав, що є «але»? Уже не вперше Бовуар сподівався, що Ґамаш таки не читає його думок. Серед них багато непотребу. Дідусь не раз казав йому: «Не лізь сам у свою голову, mon petit[59]. Це дуже страшне місце».　

Бовуар засвоїв урок. Він дуже нечасто копирсався у власних думках і ще рідше зазирав у голови інших. Він віддавав перевагу фактам, доказам, речам, які міг　побачити, помацати й потримати в руках. Він залишив розмірковування для сміливіших людей, таких як Ґамаш. Але тепер він замислився, а чи не знайшов шеф способу проникнути в його мозок. Він знайшов би там багато чого ніякового. Чимало порнографії. Фантазії щодо агентки Ізабель Лакост. Навіть щодо агентки Іветг Ніколь, невдахи-стажистки, яка працювала в них близько року тому. Ця фантазія включала розчленування. Але якби Ґамаш понишпорив у думках Бовуара, щодо себе він знайшов би лише повагу. А якби копнув достатньо глибоко, врешті-решт знайшов би кімнату, яку Бовуар намагався приховати навіть від самого себе. У тій кімнаті чатували страхи Бовуара, огидні й зголоднілі. І там, зібгавшись, заховавшись під страхом відторгнення та близькості, сидів страх одного дня втратити Ґамаша. А поруч із цим страхом, у цій потаємній кімнаті, сиділо щось інше. Там ховалася любов Бовуара, яка, прагнучи захиститися, скрутилася в крихітний клубочок і закотилася в найдальший куток його свідомості.　

— Мені здається, він занадто старається. Щось не так. Я не довіряю йому.　

— Це тому, що він захищав селян, які намагалися допомогти мадам де Пуатьє?　

— Звісно, ні, — збрехав Бовуар. Він ненавидів, коли йому заперечували, особливо молодші за нього. — Він просто здавався розгубленим. А офіцер управління поліції Квебеку не має справляти такого враження.　

— Але його не вчили розслідувати вбивства. Він як лікар, якому раптом довелося когось оперувати. Теоретично він повинен уміти це робити, і він, напевне, краще підготовлений, ніж кондуктор в автобусі, але він не хірург. Я не впевнений, що впорався б добре, якби мене раптом перевели до відділу боротьби з наркотиками　чи до відділу внутрішніх розслідувань. Підозрюю, що без помилок не обійшлося б. Ні, я думаю, що агент Лем’є спрацював непогано.　

«Ну ось, — подумав Бовуар, — знову!»　

— Непогано — це не достатньо добре, — сказав він. — Ви встановлюєте дуже низьку планку, сер. Це відділ убивств. Елітний підрозділ Сюрте.　

Він бачив, як Ґамаш наїжачився — він завжди так робив, почувши такі слова. З якоїсь незбагненної для Бовуара причини Ґамаш опирався констатації очевидного факту. Це визнавало навіть найвище керівництво. До відділу вбивств потрапляли найкращі з найкращих. Найрозумніші, найхоробріші, люди, які прокидалися щоранку, щоб залишити затишну домівку, цілували своїх дітей і вирушали у світ, щоб свідомо полювати на людей, які свідомо вбивали. Там не було місця для слабких. А стажисти за своєю природою були слабкими. Слабкість призводила до помилок, а помилки — до жахливих наслідків. Убивця міг утекти, щоб убити знову, можливо, навіть агента Сюрте. Можливо, навіть тебе, можливо… — двері злегка прочинилися, і з добре захованої кімнати виліз упир — можливо, Армана Ґамаша. Одного дня його вб’є потреба допомагати молодим агентам. Бовуар грюкнув тими потаємними дверима, але хвиля обурення на чоловіка, що стояв перед ним, уже встигла його охопити.　

— Ми це вже проходили, сер, — його голос тепер був жорстким і сердитим. — Ми команда. Ваша команда, і ми завжди будемо робити те, що ви просите. Але, будь ласка, будь ласка, не просіть нас про це.　

— Я не можу, Жане Ґі. Я