Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Дерев'яний будиночок, який орендував Сергій, стояв на самій околиці поселення, оточений густими хвойними лісами. З ганку відкривався неймовірний краєвид на гори, що здіймалися над горизонтом, купаючись у променях сонця. Повітря тут було напоєне ароматом хвої та свіжості.
На подвір'ї розташувалася затишна зона для барбекю – масивний дерев'яний стіл, кілька лав і кам'яне вогнище, готове до вечірніх посиденьок під зорями. Усередині будиночка панував затишок: кондиціонер приємно освіжав повітря, а аромат деревини наповнював кожен куток. Інтер'єр поєднував у собі сучасний комфорт і традиційний місцевий колорит - теплі вовняні пледи й вишукані дерев'яні меблі, які випромінювали тепло справжнього гірського притулку.
Вечір ми провели на м'яких пуфах, які винесли на ганок. Насолоджувалися чаєм із запашних карпатських трав і спостерігали, як сонце повільно опускається за гірські вершини, забарвлюючи небо в ніжні відтінки персикового та лілового. Навколо панувала тиша, лише зрідка її порушувало стрекотіння коників та легкий шелест вітру у верхівках дерев.
Ранок настав пізно - наш, а точніше мій, день розпочався ближче до обіду. Я довго ніжилася у м'якому, теплому ліжку, закутавшись у ковдру, ловлячи останні хвилини сонної млості. Коли нарешті розплющила очі, перше, що побачила - Сергія, який лежав поруч уже одягнутий і з цікавістю дивився на мене.
- Ти точно сонька, - усміхнувся він, відкидаючи з мого обличчя пасмо волосся.
- Ммм... - я потягнулася, задоволено заплющивши очі. - Дай мені ще трохи поніжитися...
- Добре, - Сергій поцілував мене в лоб. - Ти, мабуть, втомилася від усіх цих переїздів.
- Трішки... - пробурмотіла я, закутуючись у ковдру.
- Якраз добре. Відпочивай, а я тим часом заберу наші речі. Прийшло сповіщення, що їх уже доставили.
Я невдоволено насупилася.
- Не сумуй. Я швидко, - засміявся він, провівши пальцями по моїй щоці.
Я видихнула й заплющила очі, дослухаючись до його голосу. В такі моменти мені було по-справжньому добре.
Телефон завібрував, вириваючи мене з теплого кокона ліжка. Я зітхнула, потягнулася і взяла його в руки. Нове сповіщення. Юля.

"Соф! Ти зовсім? Не пишеш мені вже який день!"
Я аж підскочила. Зовсім забула! Відкривши чат, побачила десятки її повідомлень - вона явно не збиралася чекати, поки я згадаю про її існування.
- Юль, пробач! Я зовсім випала з мережі, - швидко набрала я відповідь.
Але цього було замало. Вже за секунду телефон завібрував знову - тільки тепер через вхідний дзвінок. Я закотила очі, усміхнувшись, і натиснула "прийняти".
- Софа! Ти получиш у мене! - гримнула Юля. - Я ж хвилювалася...
- Та годі, перестань мене відчитувати! - засміялася я. - Казала же, він дуже хороший.
- Добре, добре. Я рада, що він хороший. Але ж мені цікаво!
- Оце вже більше на тебе схоже.
- Ти сама?
- Так, він поїхав забрати наші речі.
Юля задоволено зітхнула, ніби нарешті отримала повну свободу ставити свої нескінченні запитання. Ми проговорили майже годину. Я розповіла, яким красивим було місто, де ми провели перші кілька днів, як гуляли вуличками, милувалися архітектурою, насолоджувалися вечорами у затишних кафе. Вона уважно слухала, лише зрідка вставляючи короткі вигуки або питання, що свідчили про її щире зацікавлення.
- То ви тільки в кафе їли? - спохопилася вона.
- Ну так... - я не одразу зрозуміла, до чого вона веде.
- І ти навіть не приготувала йому якусь смачну вечерю?!
Я відкрила рот, аби щось відповісти, але запнулася, ледь стримавши жарт про те, що вечорами Сергій не залишався без "чогось смачного".
- Ну... якось було не до того, - ухильно відповіла я.
- Боже, Соф! Ти ж знаєш, шлях до серця чоловіка лежить через шлунок! А ти ще й готуєш смачно!
- Не хвилюйся, його серце і без цього моє, - загадково кинула я.
- Ого! Він це сказав? Він зізнався?!
- Юль, ну не тисни на мене... - я трохи ніяковіла, пригадавши той вечір, танець під мелодії вуличних музикантів, ніжний погляд Сергія... - Так, він це зробив.
- Вау! - я навіть уявила, як вона сплеснула руками від радості. - Тоді ти точно маєш приготувати йому щось смачненьке!
Я замислилася.
- Може, й справді хороша ідея... Ми вчора брали продукти, можна зробити якийсь поживний обід, - почала я міркувати вголос.
- Ось і чудово! Тоді не затримую тебе, голубко. Біжи готуй для свого ко-ха-но-го! - протягнула Юля з грайливим наголосом на останньому слові.
Я лише закотила очі, всміхаючись. Отака вона - завжди цікавиться, завжди підтримує, а коли треба - дасть прочуханки. Ідея, до речі, дійсно класна. Підбадьорена, я швидко вмилася, трохи привела себе до ладу і вирушила на кухню, робити ревізію в холодильнику.

...

Ранок був чудовий. Я вийшов на ганок, закурив – вперше за всі ці дні. З нею я просто забув про звички, про потреби, які колись здавалися важливими. Забув, бо поряд була вона. Вона така мила, коли ніжиться в ліжку. Мирно спить, а коли прокидається, ще з просоння шукає моїх обіймів. Я б дивився на неї вічність.
Коли планував цю відпустку, хотів побувати з нею всюди. Відвідати кожен закуток нових місць, зробити сотні кроків, зібрати тисячі вражень. Але не врахував одного - вона тендітна. Такі марш-кидки можуть її виснажити. Треба збавити темп. Не поспішати. Я звик жити кожен день так, ніби він останній. Стара звичка. Бо я дійсно не знав, який день може ним стати. Але зараз я тут. В мирному місці. Де не чути вибухів. Де не лунають автоматні черги.
Я втягнув свіже гірське повітря і поглянув у далечінь. Переді мною розкинулися величні масиви, а за спиною - затишний дерев'яний будиночок, де мене чекає мій маленький ангелок... з характером привабливого бісика. Обожнюю її іскорки в очах, коли я дражню її. Обожнюю, як вона спалахує, але завжди дозволяє мені замиритися поцілунками.
Я згадував усі миті, які ми провели разом. І не міг повірити своєму щастю. Вперше за довгий час я не виживав – я жив.