Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Я вирішила грати.
Грати роль дівчини, яка змирилася. Яка втомилася від боротьби.
Яка начебто почала звикати.

Щоночі я прокидалася від страху — мені здавалося, що Карім стоїть у дверях і бачить мої думки наскрізь.
Та зранку — я вдягала свою маску.
Спокійну, лагідну, майже вдячну.

Я відповідала на його слова, посміхалась, іноді навіть торкалась його руки, коли ми вечеряли.
Я бачила, як він змінюється — наче тане від мого погляду, наче щиро вірить, що розтопив лід.

Карім зайшов до моєї кімнати зранку, ще до сніданку.
Був одягнений строго, у темному костюмі, його погляд — серйозний, зосереджений.

— «Я мушу поїхати на кілька днів. Справи.» — сказав коротко.
— «Добре…» — тихо відповіла я, опустивши очі.

Він наблизився. Торкнувся мого підборіддя і змусив подивитися йому в очі.
— «Я повернусь швидко. Не сумуй за мною, Аліє.»

Я змусила себе легенько посміхнутись.
Він поцілував мене в чоло — обережно, майже ніжно. І вийшов.

Перед тим, як сісти в машину, Карім дав вказівки своїм людям.
— «Вона — під повним наглядом. Ніхто — ніхто — не має наблизитися. Якщо щось буде не так — дзвоніть мені одразу.»

Він поїхав.

І я, вперше за довгий час, видихнула.
Легше. Вільніше.

Моя кімната раптом стала менш в’язницею.
Я знала — це шанс. Мій єдиний шанс.

Того ж вечора знову задзвонив телефон. Невідомий номер.
Я навіть не думала — одразу підняла слухавку.

— «Аліє!» — знайомий, рідний голос.
— «Амір?»
— «Так, це я. Все готово. Через два дні — опівночі. Я буду біля старої оливкової алеї. Машина, документи, все буде. Ми зникнемо, ніхто нас не знайде.»

Моє серце калатало.
— «Я боюся…» — прошепотіла я.
— «Я знаю. Але якщо ти залишишся — ти загинеш. Ми мусимо тікати, розумієш?»

— «Я… я погоджуюсь. Я буду там.»

Ми попрощалися.
Я притулилась лобом до холодного скла вікна й подивилася в темряву саду.

Вперше за довгий час я відчула щось схоже на надію.
Але й жах. Бо я знала — якщо Карім дізнається… це буде кінець.