Читати книгу - "Мости округу Медісон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте почалося повільне вуличне танго. Десь заграла музика — він чув старенький акордеон. Мелодія лунала десь далеко позаду чи, навпаки, попереду. Цього він достеменно не знав. І все ж музика невпинно наближалася до нього. Від звуків танго розмивалося його уявлення про добро та зло і зникали в безжальному вирі всі можливості, крім злиття. Музика діяла невблаганно, лишаючи тільки один шлях — в обійми до Франчески Джонсон.
— Можемо потанцювати, коли хочете. Музика якраз підхожа, — запропонував він серйозним, сором’язливим тоном і зараз-таки вибачився:
— Танцюю я не дуже добре, але, гадаю, зможу впоратися з цим у кухні, якщо ви, звісно, не проти.
Джек дряпав двері ґанку, просячись усередину. Йому доведеться зачекати надворі.
Франческа злегка почервоніла.
— Гаразд. Однак я теж уже не дуже вправно танцюю… Юнкою в Італії танцювала, але тепер — переважно на Новий рік і зовсім трохи в інші свята.
Він усміхнувся й поставив своє пиво на кухонний стіл. Франческа підвелася, і вони двоє рушили назустріч одне одному.
— Ви слухаєте вечірню танцювальну програму на чиказькому радіо «Дабл’ю-джі-ен», — зненацька долинув з динаміків приємний баритон. — Сьогодні вівторок, і ми повернемося до вас після новин.
Обоє розсміялися. Телефонні дзвінки й реклама. Між ними стояла сувора реальність, і вони розуміли це без слів.
Проте Роберт простяг ліву руку й узяв Франчесчину долоню у свою. Він і далі сидів невимушено, схилившись над столом і схрестивши ноги, права поверх лівої. А жінка стояла поруч, спираючись на раковину, і дивилась у вікно, відчуваючи дотик його тонких пальців. Надворі не було ані повіву. Кукурудза навіть не ворушилася.
— О, хвилинку, — вона неохоче забрала руку з його долоні й відчинила правий нижній відділ мисника, діставши звідти дві білі свічки, куплені вранці у Де-Мойні разом з маленькими латунними свічниками.
Франческа поставила свічки на стіл. Він підійшов, злегка нахилив свічки по черзі й запалив їх, а вона тим часом вимкнула верхнє світло. Стало зовсім темно — лише крихітні вогники тяглися вгору й ледь помітно тріпотіли в застиглому повітрі цієї безвітряної ночі. Ще ніколи простенька кухня не видавалася Франчесці такою гарною.
Знову заграла музика. На щастя для них обох, то була неспішна інтерпретація пісні «Осіннє листя».
Франческа почувалася ніяково. Він теж. Але, коли Роберт узяв її за руку й торкнувся її талії, жінка потяглася до нього, і незручність зникла. Далі все пішло напрочуд легко. Він міцніше обійняв її за талію й пригорнув до себе.
Вона вловила запах його шкіри — чистої, вимитої й теплої. Приємний запах цивілізованого чоловіка, в якому все ж збереглася часточка чогось первісного.
— Гарні парфуми, — промовив він, притягши її руку до себе й поклавши на груди, коло плеча.
— Дякую.
Вони повільно танцювали, майже на одному місці. Вона відчувала, як його ноги рухаються біля її ніг. Час від часу вони торкалися одне одного животами.
Пісня скінчилася, однак він не випускав її зі своїх обіймів і нишком наспівував щойно стихлу мелодію. Отак вони й стояли, аж поки почалася нова. Роберт знову повів Франческу в танець, і вони танцювали, а за вікном тужливо скрекотіла сарана, жаліючись на близький кінець літа.
Крізь легку бавовняну сорочку Франческа відчувала м’язи його плечей. Він був справжній, справжніший за всіх, кого вона знала у своєму житті. Чоловік легко схилив голову й торкнувся щокою її щоки.
У ті дні, проведені разом, він якось назвав себе одним з останніх ковбоїв. Роберт і Франческа сиділи на траві біля насоса на задньому подвір’ї. Жінка не зрозуміла його і спитала, що саме він має на увазі.
— Є певна порода чоловіків, яка помалу вимирає, — пояснив він. — Або от-от вимре. Світ стає дедалі впорядкованішим. Аж занадто впорядкованим для таких, як я. Усе на своєму місці і на все є своє місце. Так, маю визнати, що свої фотокамери я теж тримаю в бездоганному порядку, однак я кажу про щось більше. Правила й приписи, закони та суспільні звичаї. Ієрархії влади, зони впливу, довгострокові плани й бюджети. Наша сила в єдності, корпоративний дух. Світ пом’ятих костюмів та іменних наклейок на портфелях. Але не всі чоловіки однакові. Дехто пристосується до цього нового світу. А дехто — може, невеличка жменька нас — не зможе. Гляньте на ці всі комп’ютери, на цих роботів. Задумайтеся над тим, що вони нам несуть. У колишньому світі ми були потрібні, бо вміли робити те, чого ні інші люди, ні машини не могли. Ми, до речі, й досі швидконогі, сильні, спритні, завзяті та витривалі. Природа наділила нас сміливістю. Ми можемо кидати списи на далеку відстань і змагатися в рукопашних боях. А проте комп’ютери та роботи незабаром пануватимуть над усім. Певна річ, машинами керуватиме людина, однак це вже не вимагатиме від неї ні сміливості, ні сили, ні інших подібних до них рис. Фактично чоловіки пережили епоху своєї корисності. Усе, що тепер треба, — банк сперми для продовження роду, і до того вже йдеться. Жінки кажуть, що більшість чоловіків — нікудишні коханці, тож, коли секс замінять наукою, ніхто цього й не помітить. Ми відмовляємося від природної свободи заради впорядкованості, зводячи нанівець свої почуття. На чільне місце ми поставили корисність, ефективність та інші інтелектуальні виверти. Але зникає свобода — і ковбої пропадають разом з нею, наче гірські леви та сірі вовки. У сьогоднішньому світі майже не лишилося місця для вільних мандрівців. Я один з останніх ковбоїв. Моя праця дає мені сяку-таку особисту свободу, яку тільки можна нині уявити собі. Та я за цим не сумую. Хіба що шкодую трохи. А інакше й бути не може, адже це наш єдиний шанс не знищити одне одного. Я переконаний, що чоловічі гормони — основне джерело негараздів на цій планеті. Одна річ — підкорити вороже плем’я чи окремого воїна, друга — мати на озброєнні ракети, а третя — володіти силою, що дає змогу нищити природу, як ми це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мости округу Медісон», після закриття браузера.