Читати книгу - "Пророчиця"

Зарудний, в автомобіль до якого сів Андрій Шпола, розтинав нічне місто попереду.

Щільно причинивши двері кабінету, підполковник Зарудний кивнув капітанові Шполі на один зі стільців поруч зі столом, за яким зазвичай збиралися оперативники на нараду, а сам умостився за столом, закурив, дозволив це зробити й Андрієві.

Оперативник навіть не намагався почати розмову першим. Дорогою сюди начальник не зронив ні слова, і тепер Шпола був більш ніж упевнений: справа в Горілому. Тільки для чого влаштовувати весь цей цирк із нічною засідкою біля під'їзду й затриманням Сергія «до встановлення», а також як це стосується вбивства Коваленка, він не розумів. На перший погляд, Зарудний залучив серед ночі особовий склад для з’ясування відомих лише підполковнику приватних стосунків із Горілим, котрий, як не крути, відсидів за гріхи щонайменше третини правоохоронців Конотопа, поминаючи вже околиці. Такий особистий підхід для Зарудного загалом не характерний, через те Шпола губився в здогадах.

Проте, коли почалася розмова, Андрій уже за кілька хвилин усе збагнув і, коли чесно, забув тимчасово про Горілого та про його проблеми.

— Ти телефон вимкнув, — розмову Зарудний почав із зауваження.

— Ніч же.

— То й що? У нас убивство. Це я так пояснюю, чому тебе під будинком чекали. Твоя… Ліда, здається?

— Ліда.

— Ну, сказала — ви кудись пішли. Пили-пили, а тоді пішли.

— Ви заходили до мене додому?

— Твій мобільний не відповідав — я набрав на домашній.

— Ну, не дуже вже ми й пили… Так, вечеряли, для апетиту…

— Друг твій, Шполо, вчора вже вечеряв для апетиту.

— Не зі мною.

— Добре, не в ньому зараз діло. Я, на відміну від тебе, мобільного не вимикаю. І потерпіла змогла мені додзвонитися, — Зарудний зробив затяжку. — Коваленко. Галина. Вдень я, коли розмовляв із нею, залишив свій номер. Просив дзвонити, що б вона не згадала, о будь-якій годині, — він збив попіл у попільничку, — дня і ночі.

— Я теж залишав.

— Але ти свій вимкнув. І взагалі, тебе вдома не було. Куди це ви, друзі, ходили серед ночі?

— Ви ж казали щойно — діла це не стосується.

— Сказав, — кивнув Зарудний. — Ти потім якось за нагоди подякуй удові. Бо якби не вона, ми б з тобою не так балакали. До справи, — підполковник роздушив недопалок у попільничці, підсунув її ближче до опера, вона ковзнула по гладенькій поверхні столу. — Близько одинадцятої години вечора, тепер уже — вчорашнього вечора, Галина Коваленко подзвонила мені. Тобі, — вказівний палець Зарудного націлився на Шполу пістолетним дулом, — вона дзвонити не захотіла. Вирішила: коли є номер начальника, для чого смикати підлеглого, якщо той усе одно доповідатиме по начальству. Мудро?

— Мудро.

— Вдова зробила заяву: чоловік, тобто Коваленко Микола, як там його… ну, не суть, так ось: підприємець Коваленко Микола останнім часом мав досить серйозні проблеми з однією тутешньою фінансовою установою. Філія такого собі банку «Слобода», керівник — Павло Нікітин, особа в місті відома.

З паузи, зробленої підполковником, Шпола зрозумів — зараз він сам повинен до чогось додуматися, і його раптом осяяло, здається, навіть швидше, ніж того чекав Зарудний.

— Стоп-стоп! Банк «Слобода», Нікітин, у нього ж там над службою безпеки головує…

— Молодець, — витягнувши ще одну цигарку з пачки, підполковник закурювати не поспішав, пом’яв її в пальцях. — За безпеку в «Слободі» відповідає полковник міліції у відставці Олександр Момот. Колишній наш колега і навіть мій товариш… Саша Момот, значить, — поклавши цигарку на поліровану поверхню столу, Зарудний накрив її долонею, почав легенько качати. — Колись навіть перетиналися по роботі. Нормальний мужик, його поважали. Ніхто слова не сказав, коли він дослужив своє і в бізнес-структури подався. Тобі теж вудку закидали, скажи? — (Шпола вважав за краще тут промовчати, та Зарудний і не чекав відповіді, принаймні чесної). — Закидали, закидали, сам опером халтурив, зарплати ж… Сім’ї ж…

У Володимира Зарудного були дружина і доросла донька, котра вчилася в Києві на журналіста-міжнародника, чим підполковник дуже пишався.

— Ну, далі слухай. Бізнес нашого Коваленка протікати почав, у всіх так тепер. Криза, сам розумієш. Рік тому, коли ще все більш-менш гаразд було, Коваленко взяв у «Слободі» кредит. Не те щоб дуже великий, але тридцять тисяч баксів у наш час — гроші.

— Для мене і сотня — гроші, — зауважив Шпола, тут-таки уточнив: — Гривень.

— Тепер прикинь, як банкам. Понабиралися підприємці кредитів, як погані собаки — бліх. Бо тридцять тисяч — справді для серйозного бізнесу блохи. Але той тридцять, той тридцять, той сорок, той п’ятдесят, той десять, той навіть п’ять — уже… порахуй, скільки там виходить? Сто шістдесят п’ять? І це я так, зі стелі цифри тобі даю. Головне — їх же назад не несуть. Ні тридцять, ні навіть п’ять. Куди там — тисячі сраної ніхто банку тепер не повертає. В Києві чи Харкові від цього банки стогнуть, вводять там у них тимчасову адміністрацію, ще якусь хріновину… Словом, Шполо, керівник місцевої філії банку «Слобода» Павло Нікітин дав моєму доброму знайомому Саші Момоту повну свободу дій у справі вибивання боргів. Ти розумієш тепер, до чого я так здалеку заходжу?

Тепер Андрій не просто розумів — знав: уже за кілька хвилин підполковник Зарудний назве кількох підозрюваних у вбивстві, і підозрювані ці, схоже, напряму підпорядковуються відставному полковнику Момоту.

Відставний полковник міліції, таким чином, починає перетворюватися щонайменше на організатора викрадення та вбивства Коваленка. А боржників у банку «Слобода» чимало. Значить, у ході справи намалюється ще цілий ряд епізодів. Треба буде підняти перелік нерозкритих убивств підприємців, з’ясувати — раптом вони були боржниками пана Нікітина, який нацькував на них пана Момота…

— Вона заяву написала? — швидко запитав Андрій.

— До неї поїхали, займаються. Заява буде. Ясно тепер, чому вона так крутила?

— Боялася…

— Боялася, — погодився Зарудний. — А подзвонила чому? Бо злякалася ще більше, коли сьогодні близько десятої вечора до неї ввалився чоловік із замашками бандита або колишнього мента… Вона саме так і сказала, Шполо. Адже наш колишній колега Саша Момот собі в підручні тільки таких і набирав. Працівників міліції, звільнених за невідповідність, і громадян, які свого часу притягалися за дрібний кримінал. По молодості: бійки, рекет, співучасть у розбоях…

— У банк же не беруть таких!

— У касири не беруть. У менеджери не беруть, — під тиском долоні Зарудного цигарка вже перетворилася на купку коричневого тютюну, змішану з подертим цигарковим папером. — У старші менеджери не беруть. Зате в керівники — беруть. Особливо тих, хто, як наш пан Нікітин, свого часу притягався за економічні злочини. Нехай, Шполо, сьогодні ці злочини й за