Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

З Уле приємніше було мати справу, коли він не сердився. Тоді брат міг розповісти багато нового й незнаного, такого, чого навчився у школі.

— Ти направду бачив розбійника?

— Дещо я таки бачив! Та звідки мені знати, чи то був розбійник!

— Але ж ти казав…

— Гм…

Уле відвернув голову до стіни. Анна стояла на порозі. Їй теж не хотілося лягати спати посвареною.

— Чого ти такий злий, Уле?

— По-перше, — рявкнув брат, підводячись, — я не злий! А по-друге, ти справжнісінька… ґумміамбра!

— Ґумміамбра?

— Це французькою!

Уле нараз дуже запишався собою. Він значно більше знає за свою сестричку, онде французьку в школі вивчає…

— Яке гарне слово! Ти такий розумний, Уле! Знаєш набага-ато більше за мене, — схитрувала Анна.

— Ну, так, — трохи зніяковів Уле. Він уже не сердився.

— Уле?

— Га?

— А ти все знаєш по-французькому?

— Майже.

— А як сказати, коли когось кохаєш?

— Кохаєш?

— Угу…

— Жьотемм.

— Що?

— Я тебе кохаю — жьотемм.

— Жьотемм?

— Саме так! А навіщо тобі це знати?

— Ми з Йорґеном — закохана пара.

— З Рюґе???

— Так! Ми цілувалися. Я його кохаю.

— Малявки не можуть закохуватися!

— Я можу! Усередині в мені все так тремтить, як у тій пісні, яку ми слухали на уроці музики. Щира правда!

— Як тремтить?

— Отак десь глибоко. У крові…

— У крові?

— Так. Кров холоне, наче від страху, і стає гарячою, немов від радості. Тільки водночас…

— Ну, таке точно буває лише з дівчатами! Хлопці — не дівчата, принаймні у сьомому класі!

— Але Йорґен відчуває те саме!

— Він теж тремтить?

— Так, глибоко всередині… І думаємо ми однаково.

— Он як!

Уле вже не сердився, але ніяк не міг збагнути, що воно таке — закоханість. Він був зовсім не такий, як Йорґен.

Анна повернулася до своєї кімнати й шмигнула під ковдру зі своїм щоденником.

«Жьотемм», — написала вона. «Жьотемм я тебе кохаю».

Знайшла в щоденнику приспів до пісні, яку вони слухали на уроці музики, і подумки перечитувала. Перегорнула нову сторінку. Намалювала на чистому аркуші Йорґена, його очі й веснянки. Потім намалювала себе, без косичок, з короткою зачіскою. Намалювала, як вони цілуються.

А тоді згорнула зшиток і вимкнула світло. Час засинати, бо завтра рано вставати. Ще треба встигнути зробити домашні завдання перед візитом до зубного лікаря, до початку шкільних занять.

Анна притулила долоню до губ і поцілувала. Уявила, що то Йорґен.

— Жьотемм, — прошепотіла тільки йому. — Жьотемм…

Чи цими словами промовляла Гельґа-Розбійниця до священицького сина у Франції?

Анна знову потягнулася до нічника, взяла до рук щоденник і написала:

Коханий Боже.

Чи жива Гельґа-Розбійниця?

Чи існує на світі її убивця?

Дай мені відповідь уві сні!

Дівчинка вимкнула світло.

Вона тулила долоню до губ і вдивлялася в темряву. Вікно стояла відчинене, штори не повністю затуляли його, збоку виднілася шпарка — темний просвіт. Хтось там майнув? Щось почулося? Хто там, за вікном? Анна навпомацки сягнула за щоденником і написала: «Можеш не відповідати…»

І тоді нарешті змогла заснути.

Анна проспала, приготувати домашні завдання вже не встигала й дуже спізнювалася до стоматолога, навіть поснідати не мала часу. Зате в поспіху забула про свій страх перед зубним лікарем.

Вона мала лишень одну дірку в зубі, хоч і не почистила зуби звечора. Лише одну. Увесь час, доки лікар дзижчав бормашиною, Анна думала про Йорґена, про поцілунок у садку Еллен, про лист, який лежав наготові в шкільному ранці. І не помічала болю.

У школі Анна не заходила до класу, бо ось-ось мав пролунати дзвоник на перерву. Вона пошукала на вішаку Йорґенову куртку, щоб покласти йому до кишені листа, але куртки не було. Надворі так потепліло, що ніхто не вдягнув курток. Що ж, покладе потім цидулку в Розбійницькому саду, як просив Йорґен у своєму листі. Анна сиділа на подвір’ї, величезному, пустельному шкільному подвір’ї.

Вона привіталася з подвір’ям, згадавши, як учора лежала тут долілиць на східцях і читала любовного листа. То було так давно. Лише навесні можна лежати животом на сходах чи сидіти в шкільному дворі, не боячись ні холоду, ні мокрості.

Приємно побути на самоті, доки ще не висипали надвір школярі. Можна подумати. Анна думала про Йорґена. Ось скоро він вийде зі шкільного будинку в своєму білому плетеному светрі. Може, підморгне їй. Бо ж вони закохані…

Нарешті задзвонив дзвоник. Анна чула, як школа нараз заклекотіла, ожила, сповнилася гармидером, з усіх виходів з вересками, гуками та сміхом висипали юрбою школярі. Подвір’я умить заповнилося, годі було когось розгледіти.

Раптом вона почула знайоме бряжчання ключів: дзень-дзень. Йорґен! Але того дня він мав на собі не білий, а зелений светр. Чого б це…

Побачивши Анну, Йорґен не підморгнув, а відвернувся, побіг на інший край подвір’я і зник їй з очей. У шлунку прикро засмоктало. Навіть у стоматолога не було такого відчуття, хоч і мало б бути.

Підійшла Беата, якась дивна на вигляд — сумна.

— Що трапилося? — запитала Анна.

— Погані справи, — сказала Беата. — Рип-рип!

— Погані?

— Жахливі справи! Я аж мало не плакала…

— Та кажи вже!

— Та… та…

— Ейнар не захотів бути твоїм хлопцем?

Анна згадала, як Беата вчора гладила її по голові після бійки. Вона захищала її, сказала, що п’ятеро проти одного — це нечесно.

Вона погладила рудоволосу голівку Беати.

— Бідолашна…

— Це ти бідолашна!

— Я?

— Так!

— Та що таке?

Анну немов морозом обсипало від страху перед невідомою загрозою, великою загрозою. Щось з Йорґеном, жодного сумніву. Він навіть не глянув на неї і светр інакший одягнув, не білий, а зелений.

— Я розповіла Ейнарові про фальшивий любовний лист, — зізналася Беата. — Бо ж ми закохані! А він розказав Кнутові, щоб потішити його, що тепер Кнут може стати хлопцем Еллен. А Кнут переповів Еллен, аби вона знала, що Йорґен кохає не її, а тебе. А Еллен все розказала Йорґенові…

— Йорґенові?!

— І тепер він тебе більше не кохає…

Анна стерпла. Крижаний холод розлився жилами аж до кінчиків ніг, до пучок пальців, пронизав кожну волосинку. Вона ніби заледеніла зсередини. Її замлоїло, у роті все ще відчувався присмак свіжої пломби. Анна була ледь жива…

— Вона сказала про це Йорґенові?

— Так.

— І він більше мене не кохає?

— Ні… Він так сказав. Якщо так, то ні…

Анни на уроках ніби й не було. Вона принишкло сиділа за партою. Усі перерви вони удвох із Беатою просиджували на