Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

«Могли б батьки нам хоч допомогти чим, як он іншим…»

«Та й батькам тепер не легше, ніж нам», – шепотіла ти, Міловице.

«Тату, ти не будеш нас більше лякати?» – виглядав на вас із печі Макар.

«Не буду, сину, більше вже не буду!»

Горілка потрохи вивітрювалася із Ількової голови, і він ставав такий, як і колись – мовчазний та лагідний.

Але горілки було в селі вашому ще багато, Міловице, як і біди, і горя, і злиднів.

Трапився і такий день, пам’ятаєш, Міловице, коли у вашій хаті був празник? Тоді на зароблені трудодні виділив колгосп Ількові корову. Ну, ще до корови було далеченько, так, дали вам із колгоспу на сім’ю малесеньке теля, але ж то був не бичок, а теличка! Тепер тільки треба було її доглядати, а вже коли вона виросте, то треба буде повести до бика та й чекати на свою корову.

Правда, теля від тої корови вирощеної треба буде потім здати у колгосп. Але ж у вас залишалася корова! Своя! І раділа ти, Міловице, що скоро матимеш своє молоко й сметану.

«Тільки ж глядіть мені за телям добре!» – наказував дітям і тобі Ілько.

І ви всі разом від щастя сміялися.

Як же Ілько вніс до хати теля й пустив його попід теплий припічок, воно витягнуло шию й заплямкало губами. А Макар підставив свою долоньку, і теличка почала смоктати його за пальці.

«Ого! Слина тече аж по лікті!» – закричав Макар весело.

І ти, Міловице, кинулася варити бовтанку, щоб нагодувати нею теля.

Приставила ти до печі невеличкого баняка, а як закипів окріп, вкинула туди жменю ячмінної дерті, почекала, аж поки запіниться каша, а тоді винесла баняка надвір, щоб вихолодився. А як минуло трохи часу, набрала ти повен черепок рідкої бовтанки й вмочала туди теляті губи. І теля голосно плямкало, а тоді знову мукало. Як же наїлося, вийшло ваше теля посеред хати, широко розставило ратиці й зробило калюжку на землі.

«Я буду прибирати!» – закричала маленька Ганя і, схопивши з-під порога рядно, товкла ним калюжку.

«А в нас є корова!» – радісно кричав другого дня до баби своєї Горпини Макар.

«Така корова, як з твоєї матері хазяйка!» – казала баба.

А увечері ти, Міловице, повернулася з роботи, нагодувала дітей, чоловіка, теличку, а тоді внесла в’язку свіжої осоки, кинула на земляний піл, та й упала зверху, кривлячись від болю, і сказала Макарові бігти й кликати сусідку, твого Ілька рідну сестру Олександру.

«Тітко Олександро! – гукав маленький Макар від тину. – А йдіть-но швидко до нас, бо чогось мама кличуть!»

Тітка не чула, а Макар усе кричав, аж почув від городу Ілько той крик та й прийшов питати, що сталося.

«Мама лягли на осоку й стогнуть».

Кинув тоді Ілько з рук роботу та й побіг сам сестру кликати.

Як увійшла Ількова сестра Олександра в хату, то й Макар за нею убіг, і постояв трохи й собі біля печі. А вже як Олександра здійняла від печі чавун із окропом і почала розмотувати з чистого рушника гостро наточеного ножа, то Ілько сина з хати у сіни й вивів.

«Тату, тату! А чого мама стогне?» – питався у свого батька твій синок Макар, Міловице.

«Скоро у тебе з’явиться братик чи сестричка!» – зітхав у сінях Ілько.

«А звідки ж воно візьметься?» – перепитувала дитина.

«Тітка Олександра у пелені принесла».

«А чого я не бачив, як вона несла?» – дивувався Макар.

«Бо дитина з’явиться у мами з живота. Бачив, який у мами великий живіт?»

«А як же та дитина в мамин живіт попала?»

«Вітром, видати, десь надуло», – жартував Ілько.

«А чого ж мама стогне? Її, певно, дуже болить?» – питався далі Макар.

«Болить…»

«То можна я зайду та й буду тримати маму за руку?»

«Не можна».

«А Ганя чого на печі сидить?! – не хотів миритися з тим, що його не пускають, Макар. – Гані можна? А мені? Я теж хочу до мами!»

Але скоро двері самі відчинилися – і Макар із Ільком почули, як у хаті вже плаче маленька дитина, ще одна твоя дитина, Міловице…

Зайшли рідні до хати, а Макар відразу ж і кинувся до тебе, Міловице, і став на дитя роздивлятися.

А ти, Міловице, лежала поверх рядна мокра та дуже бліда, і накрила тебе Олександра кожухом по груди. А поряд із тобою, бідна Міловице, в плетеній старій колисці квилила туго сповита у твою стару спідницю маленька дитина.

«Дівчинка!» – сказала Олександра до твоїх старших дітей і чоловіка.

«А я б хотів братика», – тихенько прошепотів твій синок Макар, підійшов до колиски й заглянув усередину.

Там він побачив, Міловице, синювате зморщене личко, яке було геть негарне. І побачив, либонь, Макар, беззубий, наче у старезної баби, ротик, що червонів голими яснами. А дитя твоє, Міловице, все кривилося й голосно плакало.

«Плаче», – всміхалася ти втішно, Міловице, бо то була твоя маленька дитина.

«Тепер знов почнеться в хаті крик! Треба нам було тої дитини! Он тільки-тільки Ганя як виросла!» – бурчав невдоволено Макар. Але до сестрички своєї всміхнувся.

«А як сестричку назвете?» – питалася Олександра.

«Назвемо Христушка…»

Родин для Христушки, ви, Міловице, не робили. Не було в неї ні хрещеної мами, ні хрещеного тата. Не вспіла ця дитина твоя, Міловице, побачити ні баби, ні діда.

Відразу ж на другий день після уродин мусив Ілько вистругати маленьку домовину й покласти туди сповите немовлятко ваше. Сам і поніс Ілько покійну дитину ховати на цвинтар.

«І похрестити не вспіли, – бідкалася, сидячи поряд із тобою, хворою, на невеличкому ослоні твоя мати Горпина. – Як же це так вийшло, Міловице?»

«Так сталося», – тихо відказувала ти своїй матері, а потім вже й усім, хто запитував, чого померло дитя.

Так сталося…

А сталося тому, що дуже зморена була ти, Міловице, й після пологів погодувавши Христушку, дуже міцно заснула тієї ночі. Та й не почула, як лягла поверх дитини – і задушила…

І стояла поряд із тобою, Міловице, плетена з лози колиска. Але чомусь не поклала ти до неї своєї маленької дитини. Бо сон звалив